Пасльонові рослини – плодові і декоративні

Автор:
Опубліковано:
Доповнено:

Пасльонові рослини – особливості вирощуванняПасльонові культури (лат. Solanoideae) – родина зрослопелюсткових дводомних рослин. До складу родини входить підродина Пасльонові, що складається з 56 родів, усього ж до пасльонових культур належить 115 родів і 2678 видів, більша частина яких виростає в тропіках і субтропіках Америки. Уперше властивості пасльонових культур було описано у праці «Загальна історія справ Нової Іспанії» Бернардіно де Саагуна, складеній значною мірою зі свідчень аборигенів – ацтеків. Родина Пасльонові охоплює безліч їстівних рослин, зокрема вирощуваних у культурі, а також лікувальні та декоративні види, багато з яких отруйні.

Родина пасльонові – опис

Представники родини – трав'янисті рослини, чагарники й невеликі дерева з черговим або супротивним (у місці суцвіть) листям, двостатевими актиноморфними або зигоморфними квітками, зібраними зазвичай у пазушні кінцеві суцвіття. Запилюються квітки пасльонових культур комахами, у тропіках же в запиленні беруть участі птиці та навіть дрібні ссавці. Родина поділяється на дві підродини – Пасльонові й Ноланові. Ноланові охоплюють роди Нолана (75 видів рослин) та Алона (5-6 чилійських видів), а підродина Пасльонові складається з 5 триб, і найчисленнішою з них є триба Пасльонові, яка своєю чергою поділяється на підтриби. Про представників триби пасльонових підродини пасльонових родини Пасльонових і йтиметься в нашій статті.

Плодові пасльонові рослини

Помідори.

Помідори, або томати (лат. Solanum lycopersicum) – це вид трав'янистих однорічних роду Паслін пасльонових культур, який обробляють як овочеву культуру. Назва «помідор» походить з італійської мови й означає «золоте яблуко» (pomo d`oro), а «томат» – похідне від ацтекської назви рослини «шітоматль». Як уже згадувалося, пасльонові культури вирощувалися ще індіанськими племенами. У середині XVI століття конкістадори завезли томат у Португалію та Іспанію, потім він потрапив у Францію та Італію, після чого поширився по всій Європі. Спочатку помідори, які вважалися отруйними, вирощувалися як екзотична дивина. Плоди томатів у Європі визрівати не встигали. Дозрівання плодів вдалося домогтися лише при вирощуванні культури розсадним способом і використанні методу дозарювання.

У помідорів розвинена й розгалужена коренева система стрижневого типу, що йде в глибину на один метр і більше, а в ширину на 1,5-2,5 м. Стебло у помідорів прямостояче (полягає під вагою власною та плодів), розгалужене, заввишки від 30 см до двох і більше метрів. Листя розсічене на великі частки, квітки жовті, дрібні й непоказні, зібрані в гронові суцвіття. У кожній квітці є і чоловічі, і жіночі органи. Плоди помідорів – багатогніздові соковиті ягоди округлої або циліндричної форми. Вага плодів може сягати 800 і більше грамів, але середня маса зазвичай 50-100 г. Колір залежно від сорту може бути світло-рожевим, яскраво-рожевим, червоним, червоно-помаранчевим, малиновим, світло- або яскраво-жовтим, бурим і навіть зеленим. Плоди томата мають високі смакові, поживні і дієтичні властивості, вони містять цукри (глюкозу і фруктозу), білки, органічні кислоти, клітковину, пектини, крохмаль і мінерали.

Помідори, або томати (лат. Solanum lycopersicum)

За типом росту сорти помідорів бувають детермінованими й індетермінованими, за часом дозрівання – ранніми, середньостиглими й пізніми, за призначенням сорти томатів поділяються на столові, вирощувані для консервування чи для виробництва соку, а за формою куща помідори бувають штамбові, нештамбові й картопляного типу.

Помідори – культура світло- і теплолюбна, погано зносять підвищену вологість повітря, але вимагають рясного поливу. Вирощують їх як у відкритому, так і в закритому ґрунті. Якщо ви хочете посадити помідори на дачній ділянці, вибирайте для них відкрите, але захищене від вітру й добре освітлюване сонцем місце на південній або південно-західній стороні. Оптимальна кислотність ґрунту для помідорів – 6-7 pH. Найкраще ростуть томати на легких ґрунтах. Як попередники помідорам підходять цибуля, капуста, кабачки, огірки, морква, гарбуз, сидерати, а після таких культур, як картопля, перець, баклажан, фізаліс та інші пасльонові, помідори можна вирощувати лише через три-чотири роки. Сортів і гібридів томатів існує дуже багато. Із ранніх томатів популярні сорти Білий налив, Іскорка, Акварель, Супермодель, Ельдорадо, Катюша, Скороспілка, Золотий потік, Мазаріні, Тріумф, Видимо-невидимо, Чорне гроно, Пузата хата, з середньостиглих – Лабрадор, Альфонс, Хай Колор, Маруся, Самсон, Малинове диво, тепличні помідори Аурія, Афаліна, Бабусин секрет, Кенігсберг. Із пізньостиглих томатів затребувані сорти Ріо Гранд, Титан, Фінік жовтий, Фініш, Цитрусовий сад, Черрі, Чудо ринку та інші.

Баклажани.

Баклажан, або паслін темноплідний (лат. Solanum melongena) є видом трав'янистих однорічних роду Паслін. Їстівні у цієї рослини тільки плоди – в ботанічному сенсі вони є ягодами, але в кулінарному – це овочі. Українська назва «баклажан» походить від турецького «патлиджан» і від таджицького «боклачон». У дикому вигляді баклажани росли в Південній Азії, Індії і на Середньому Сході – в цих районах і зараз можна зустріти далеких предків цієї рослини. За свідченням санскритських джерел, у культуру баклажани ввели близько півтори тисячі років тому. У IX столітті араби завезли баклажани в Африку, в Європу вони потрапили в XV столітті, але широкого поширення баклажани набули лише в XIX столітті.

Потужна коренева система рослин може проникати вглиб на півтора метра, але велика частина коренів розташовується в поверхневому шарі ґрунту – не глибше 40 см. Стебло у баклажана опушене, кругле в перетині, іноді з фіолетовим відтінком, як і велике, чергове, шорстке й опушене листя, схоже за формою на дубове. У висоту стебло детермінантних сортів, призначених для відкритого ґрунту, сягає від 50 до 150 см, а сорти індетермінантні, виведені для вирощування в теплицях, бувають заввишки до 3 м. Двостатеві, діаметром від 2,5 до 5 см, поодинокі, але частіше зібрані по 2-7 штук у суцвіття-напівпарасольки квітки баклажанів розкриваються з липня по вересень. Їхнє забарвлення варіюється від світло-лілового до темно-фіолетового, але зустрічаються сорти і з білими квітками. Плід баклажанів – округла, циліндрична або грушоподібна ягода з глянсовою або матовою поверхнею, що сягає в довжину 70, в діаметрі 20 см, а в масі іноді 1 кг. У їжу плоди вживають недозрілі, тільки-но вони набудуть лілового або темно-фіолетового кольору. Якщо дати ягоді дозріти, вона стане сіро-зеленою або буро-жовтою, несмачною і грубою. Однак зустрічаються сорти баклажанів із плодами білого, зеленого, жовтого і навіть червоного кольору. Дрібне світло-коричневе насіння дозріває в плодах у серпні-жовтні.

Баклажан, або паслін темноплідний (лат. Solanum melongena)

Вирощують баклажани переважно розсадним способом. Слід знати, що ця культура вирізняється підвищеною вимогливістю до умов вирощування: від коливання температур баклажани можуть скинути бутони, квітки і навіть зав'язі; насіння проростає при температурі не нижче 15 ºC; рослина виявляє високу чутливість до освітлення, тому в похмуру погоду, у затінку або в загущених посадках зростання баклажанів сильно сповільнюється, а плоди утворюються дрібні; вологість ґрунту на грядці з баклажанами потрібно підтримувати на рівні 80 %. Окрім того, баклажани погано зносять пересадку і пікірування.

Вирощують баклажани в легких, пухких, добре удобрених супіщаних ґрунтах на відкритих освітлюваних сонцем ділянках. Найкращі попередники для баклажанів – огірок, озима пшениця, цибуля, капуста, сидерати, морква, гарбуз, кабачки, патисони та бобові культури. Найгіршими попередниками є інші пасльонові, після яких баклажани можна вирощувати тільки через три-чотири роки.

До складу зрілих плодів баклажанів входять клітковина, харчові волокна, каротин, пектин, органічні кислоти, дубильні речовини, цукор, біологічно-активні та мінеральні речовини. Вживання в їжу баклажанів сприяє поліпшенню стану жовчовивідних шляхів, шлунково-кишкового тракту, судин і серця, підвищення гемоглобіну, виведенню з організму надмірного холестерину.

Серед безлічі баклажанів можна виділити найпопулярніші сорти: Лебединий, Чорний красень, Соляріс, Марія, Віра, Японський карлик, Глобус, Ведмедик, Алмаз, Єгорка, Північний, Нижньоволзький, Пантера, Сюрприз, Довгий фіолетовий, Альбатрос, Смуглянка, Золоте яйце, Біле яйце, Валентина, Біла ніч, Японський червоний, гібриди Фіолетове диво, Смарагдовий, Галина й Осавул.

Перець.

Перець стручковий (лат. Capsicum annuum) є видом трав'янистих однорічних рослин роду Капсикум пасльонових культур. Перець – цінна і широко оброблювана сільськогосподарська культура. Сорти цієї рослини поділяються на солодкі (наприклад, перець болгарський, або перець овочевий, або паприка) і гіркі (перець червоний). Однак слід знати, що до чорного перцю, який належить до роду Перець родини Перцеві, перець стручковий ніякого стосунку не має. Батьківщиною перцю стручкового є Америка – там він і до цього дня зустрічається в дикій природі. У культурі ж перець стручковий вирощують у тропічних, субтропічних і південних помірних широтах усіх континентів.

Власне, перець – багаторічний чагарник, але в культурі він вирощується як однорічна рослина. Стебло у перцю прямостояче, сильногіллясте, заввишки від 25 до 80 см. Листя черешкове, подовжене, опушене або гладке – у гіркого перцю листя вузьке і довге, у солодкого більше і ширше. Двостатеві дрібні квітки білого, сіро-фіолетового або жовтого відтінку розкриваються через 2,5-3 місяці після посіву. Плід перцю – дво-шестикамерна багатонасінна ягода. У солодкого перцю плоди великі, м'ясисті, округлої, циліндричної або подовженої форми, у гострого перчики невеликі, видовжені – шиловидні, рогоподібні або хоботоподібні. Забарвлення стиглих плодів червоне, жовте або помаранчеве. Насіння кругле, плоске, блідо-жовтого кольору.

Перецьь стручковий (лат. Capsicum annuum)

Головна цінність перцю полягає у високому вмісті вітаміну C, якого в м'якоті плодів цієї рослини більше, ніж у лимоні або чорній смородині. Входять до складу плодів солодкого перцю також вітаміни P, A і групи B, цинк, фосфор, магній, залізо, йод, а також натрій і калій, а своїм смаком і ароматом болгарський перець завдячує капсаїцину – корисному для шлунково-кишкової діяльності алкалоїду.

Вирощують перець, як і баклажани, переважно розсадним способом. Коренева система у перцю поверхнева – велика частина коренів розташовується на глибині 20-30 см. Ділянки, відведені під перець, мають бути сонячними й захищеними від вітру. Оптимальним для рослини є родючий, добре дренований ґрунт, здатний утримувати вологу. Ділянку під перець готують з осені – очищають від бур'янів і рослинних залишків, перекопують і удобрюють. Найкращими попередниками для перцю стручкового є буряк, морква, ріпа, бруква, дайкон, редька, горох, квасоля, патисони, кабачки, гарбуз, огірки, а після пасльонових культур перець можна вирощувати тільки через 3-4 роки.

Серед найкращих сортів солодкого перцю можна назвати такі: Атлант, Червона лопата, Біг Папа, Багіра, Золотий запас, Абрикосова фаворитка, Агаповський, Богатир, Бугай, Волове вухо, Здоров'я, Жовтий дзвін, Каліфорнійське диво, Бивень, Товстий барон, Сибірський бонус, Колобок, Какаду, гібриди Джеміні, Клаудіо, Циган, Ескімо, Зірка сходу (біла, біла в червоному, золотиста і шоколадна), Ізабелла й інші.

Серед сортів гіркого стручкового перцю найпопулярніші Аджика, Угорський жовтий, Візир, Бабине літо, Чарівний букет, Горгона, Для тещі, Задира, Подвійний достаток, Корал, Блискавка біла, Вогняний вулкан, Вогняний букет, Пікова дама, Суперчілі, Тещин язик та інші.

Картопля.

Картопля, або паслін бульбоносний (лат. Solanum tuberosum) – багаторічна трав'яниста рослина роду Паслін, бульби якого – один із основних харчових продуктів у багатьох країнах світу. Наукову назву рослині присвоїв у 1596 році Каспар Баугін, а картоплею її назвали німці, злегка переробивши італійське слово tartufolo, що означає «трюфель».

Батьківщина картоплі – Південна Америка, де вона донині зустрічається в дикому вигляді. Ввели картоплю в культуру 7-9 тисяч років тому індіанці, які проживали на території Болівії – вони не тільки їли, а й поклонялися цій культурі. У Європі картопля з'явилася, найімовірніше, у 1551 році, а перше свідчення про її вживання в їжу зафіксовано у 1573 році. Потім культура поширилася в Бельгію, Італію, Францію, Нідерланди, Німеччину та Велику Британію як декоративна отруйна рослина, але Антуан Огюст Пармантьє довів, що бульби картоплі смачні й поживні, і це дозволило ще за його життя перемогти у Франції цингу і голод, від яких часто потерпало населення країни. У Росії картопля з'явилася за Петра I, але масового поширення не отримала. Через те, що культура була для народу дивовижною, почастішали випадки отруєння плодами картоплі, яку селяни називали «чортовим яблуком», а коли вийшло розпорядження збільшити посадки картоплі, по країні прокотилися «картопляні бунти» – народ боявся нововведень, і в цьому його гаряче підтримували слов'янофіли. «Картопляна революція» увінчалася успіхом уже за часів Миколи I, а до початку XX століття картопля стала в Російській імперії основним продуктом харчування після хліба.

Сьогодні картоплю вирощують у помірному кліматичному поясі всіх країн Північної півкулі, а в 1995 році вона стала першим овочем, який виростили в космосі.

Картопля, або паслін бульбоносний (лат. Solanum tuberosum)

Картопляний кущ може сягати у висоту одного метра, стебло у рослини голе й ребристе, листя темно-зелене, черешкове, непарноперисторозсічене, складається з кінцевої частки й декількох пар бічних часток, розташованих супротивно. Між частками листя розташовані дрібні часточки. Квітки у картоплі рожеві, фіолетові або білі, зібрані в верхівкові щиткоподібні суцвіття. На підземній частині стебла з пазух зародкових листків відростають столони – підземні пагони, на вершинах яких розвиваються бульби, що є роздутими бруньками. Бульби складаються з клітин, наповнених крохмалем, а зовні вони вкриті тонкою корковою тканиною. Дозрівають картопляні бульби в серпні-вересні. Незрілий плід картоплі – темно-зелена багатосім'яна отруйна ягода, що нагадує помідор, діаметром до 2 см. У зелених органах картоплі міститься отруйний для людини алкалоїд соланін, тому бульби з пазеленню вживати в їжу не можна.

Картопляна бульба на 75 % складається з води, у ній також містяться крохмаль, білки, цукри, клітковина, пектини, інші органічні сполуки й мінеральні речовини. Картопля має велику поживну цінність і є одним з основних постачальників калію. Її варять неочищеною і без шкірки, смажать, тушкують, запікають на вугіллі й у духовці. Її використовують як гарнір, додають у салати, супи, з неї роблять самостійні страви і чипси.

Вирощують картоплю на чорноземах, у сірих лісових і дерново-підзолистих ґрунтах, на осушених торфовищах, у легких і середніх супіщаних і суглинних ґрунтах – земля для вирощування культури має бути пухкою. Існує близько п'яти тисяч сортів картоплі, які різняться за термінами дозрівання, ступенем стійкості до хвороб і шкідників та врожайністю. За цілями використання сорту картоплі поділяються на чотири групи – столові, кормові, технічні та універсальні. Із бульб технічних сортів виробляють крохмаль, кормові сорти вирізняються високим умістом білків і сухих речовин. Столові сорти вирощують як овочеву культуру, а універсальні за вмістом білка й крохмалю займають проміжне місце між технічними і столовими сортами. Столові сорти за термінами дозрівання поділяються на надранні (Жуковський ранній, Беллароза, Колетт, Імпала), ранні (Вінета, Гала, Удача, Ред Скарлетт, Ред Леді, Чародій, Бонус, Весна, Барон), середньоранні (Романо, Іван-та-Марія, Голубий Дунай, Невський, Іллінський, Красунчик, Джеллі), середньостиглі (Роко, Накра, Блакить, Аврора, Бонні, Батя, Донецький, Дуняша) і середньопізні (Ред Фентезі, Пікассо, Зірниця, Гарант, Моцарт, Орбіта, Малинівка, Марлен).

Динна груша.

Динна груша, або солодкий огірок, або пепіно (лат. Solanum muricatum) – вічнозелений чагарник родом із Південної Америки, який вирощують заради його солодких плодів, що нагадують ароматом гарбуз, диню й огірок. Культивують рослину переважно в Чилі, Перу і Новій Зеландії.

Пепіно – багаторічна рослина, напівздеревілий чагарник із численними пазушними пагонами, що сягає у висоту півтора метра. У несприятливих умовах рослина скидає листя. Коренева система у динної груші мичкувата і компактна, залягає неглибоко. Стебла прямостоячі, гнучкі, діаметром 6-7 см, тією чи іншою мірою вкриті антоціаном, вигнуті і потовщені в районі міжвузлів. Старіючі стебла набувають попелясто-сірого кольору. В умовах підвищеної вологості рослина утворює повітряне коріння. Листя у пепіно чергове, просте або розділене на 3-7 лопатей, ланцетоподібне, цілокрає, темно- або світло-зелене, гладке або опушене. Суцвіття з 20 і більше квіток утворюються на кінці пагонів, але зростання стрілок після розкриття квіток триває – квітконоси сягають у довжину від 4 до 20 см. Забарвлення квіток може бути однотонним – блакитним, білим, світло-фіолетовим, а також із блакитними смужками по середині пелюстки. Зрілий плід – лимонно-жовта або кремово-жовта ягода, іноді вкрита пурпуровим крапом або зубчастими штрихами. Шкірочка плоду гладка, блискуча й прозора. За формою плоди можуть бути довгастими, плоско-округлими, сплощеними або зворотно-грушоподібними, масою від 50 до 750 г, завдовжки до 17 і завширшки до 12 см. М'якоть динної груші соковита, запашна і ніжна. Плоди пепіно, які виросли в помірному кліматі, як правило, безнасінні, а плоди, дозрілі в тропіках, іноді містять насіння, а іноді ні. Розмножують динну грушу насінням і живцями.

Динна груша (лат. Solanum muricatum)

У плодах пепіно високий уміст заліза, каротину, вітамінів B1, B2 і PP, редукуючих цукрів і пектинів.

У середній смузі динну грушу культивують у кімнатних умовах, зимовому саду або в теплиці, що обігрівається. У помірному кліматі вирощують сорти Рамзес і Консуело.

Фізаліс.

Фізаліс (лат. Physalis) – найбільший рід пасльонових культур. У народі його називають «земляною журавлиною» або «смарагдовою ягодою». У дикому вигляді більшість видів цього роду зростає в Південній і Центральній Америці. Фізаліси – однорічні та багаторічні трав'янисті рослини зі стеблом, що дерев’яніє в нижній частині стеблом. Характерна особливість виду – схожа на паперовий китайський ліхтарик оболонка-чохол зі зрощених навколо плода чашолистків. Щойно плід повністю дозріває, чашечка висихає та змінює забарвлення. Усього рід Фізаліс охоплює 124 види, але культивують із них тільки п'ять:

  • – фізаліс звичайний (Physalis alkekengi);
  • – фізаліс клейкоплідний (Physalis ixocarpa);
  • – фізаліс перуанський (Physalis peruviana);
  • – фізаліс овочевий (Physalis philadelphica);
  • – фізаліс опушений, або суничний (Physalis pubescens).

Плоди деяких видів фізалісу вживають в їжу – наприклад, фізалісу овочевого, або клейкоплідного, або мексиканського, який частіше називають мексиканським томатом або земляною вишнею. Його плоди нагадують невеликі помідорчики. Існує також фізаліс ягідний, плоди якого мають скромніші розміри, ніж плоди фізалісу овочевого, але вони відрізняються приємним ароматом і смаком, подібним до смаку суниці, ананаса і винограду. Однак у середній смузі фізаліс вирощують частіше як декоративні рослини заради «китайських ліхтариків», а овочевий і ягідний фізаліс можна побачити тільки на городній ділянці в ентузіастів.

Фізаліс (лат. Physalis)

Фізаліс звичайний, або фізаліс Франше, або китайський ліхтарик, родом із Японії. У культурі вид із 1894 року. Це декоративний багаторічник, що зимує в помірному кліматі й витримує морози до -30 ºC. Щовесни він знову відростає від коренів. Плоди фізалісу звичайного в яскравій червоно-помаранчевій оболонці ефектні, але неїстівні через гіркий присмак.

Вирощують фізаліс звичайний на яскравому сонці в родючому ґрунті. Формуючого обрізування рослина не вимагає, але високорослі сорти слід підв'язувати, а для того, щоб ліхтарики встигли визріти до холодів, у кінці літа потрібно прищипнуть верхівки пагонів рослини. Щоб фізаліс не вироджувався, один раз на 6-7 років його кущ ділять і розсаджують.

Кокона.

Кокона (лат. Solanum sessiliflorium) – плодовий чагарник родом з амазонського району Південної Америки. Нині його культивують у Перу, Венесуелі, Колумбії, Бразилії та в інших країнах цього континенту.

У природі кокона є трав'янистим чагарником заввишки до 2 м з оксамитуватим овальними листям завдовжки до 45 і завширшки до 38 см та великими овальними плодами завдовжки до 4 і завширшки до 6 см. Незрілі зелені плоди кокони вкриті пушком, але в міру дозрівання вони стають гладкими і набувають жовтого, червоного або пурпурового забарвлення. Шкірка у плодів гірка, під нею розташований щільний шар м'якоті кремового кольору, а під м'якоттю – желеподібне ядро з плоскими маленькими насінинами.

У нашому кліматі кокону вирощують у теплиці або на підвіконні.

У культурі також можна зустріти такі їстівні пасльонові, як наранхілла, сараха і санберрі, але це рідкісні рослини, які в помірному кліматі вирощують у кімнатній культурі.

Отруйні пасльонові рослини

Паслін солодко-гіркий.

Паслін солодко-гіркий (лат. Solanum dulcamara) – рослина роду Паслін пасльонових культур, що виростає в помірному і субтропічному поясі Старого Світу в вологих чагарниках, у верболозах, по берегах ставків, річок, боліт і озер. Це багаторічний напівчагарник заввишки до 180 см із повзучим кореневищем, довгими, звивистими, незграбними, плетистими і розгалуженими стеблами, що дерев’яніють у нижній частині, і черговим, загостреним довгасто-яйцеподібним листям із серцеподібною або дводольною основою. Верхні листки можуть бути розсічені або трироздільні. На довгих квітконосах пасльону утворюються волотисті суцвіття з правильних обох статей квіток бузкового, рожевого або білого кольору. Плід пасльону – висла яскраво-червона блискуча еліпсоїдна ягода завдовжки до 1 см.

У коренях пасльону виявлено стероїди й алкалоїди, наземні органи також містять алкалоїди та стероїди – холестерин, стигмастерин, кампестерин, ситостерин та інші. До складу листя та насіння входять тритерпеноїди, стероїди, алкалоїди, флавоноїди, вищі жирні й фенолкарбонові кислоти, містяться стероїди і в квітках. У плодах пасльону виявлено каротиноїди бета-каротин, каротин, лікопін, стероїди ситостерин, кампестерин, стигмастерин та інші. Має паслін гірко-солодкий сечогінну, жовчогінну, діуретичну, проносну, седативну, відхаркувальну і в'язку властивості.

Паслін солодко-гіркий (лат. Solanum dulcamara)

Паслін гірко-солодкий – декоративна, лікарська, а також отруйна й інсектицидна рослина. Відвар із листя пасльону знищує гусінь і її личинок. У народній медицині при хворобах шкіри – сверблячих запаленнях і екземі – використовують молоді пагони рослини, застосовують їх також при бронхіальній астмі, застуді, циститі, проносах і порушеннях менструального циклу. Листя використовують для лікування кашлюку, водянки й жовтяниці, а зовнішньо – при ревматизмі і золотусі. У той же час квітучий і плодоносний паслін має високу декоративність і використовується для вертикального озеленення в вологих місцях.

Беладона.

Беладона, або беладона звичайна, або красавка, або шалена ягода, або вишня скажена, або беладона європейська, або красавка беладона (лат. Atropa belladonna) – трав'янистий багаторічник, вид роду Бедадона пасльонових культур. Беладона в перекладі з італійської означає «красива жінка» – італійські жінки за старих часів капали в очі сік беладони, щоб додати їм блиску і виразності. Ягодами беладони натирали щоки, щоб вони набули природного по тону рум'янцю. А шаленою ягодою називали беладону за те, що атропін, що входить до її складу, приводив людину в стан сильного збудження.

У дикій природі беладона поширена в грабових, дубових, букових і ялицевих лісах Європи, Північної Африки, Кавказу, Криму, Малої Азії і гірських районів Західної України. Віддає перевагу рослина лісовим родючим або легким перегнійним ґрунтам на узліссях, вирубках або по берегах річок. Рослину включено до Червоної книги України (за винятком Тернопільської і Львівської областей), Азербайджану, Вірменії та Росії.

Беладона в перший рік росту розвиває розгалужений стрижневий корінь і стебло, що сягає у висоту 60-90 см, а з другого року у рослини формується потовщене кореневище з численними гіллястими коренями, що відходять від нього. Стебла у беладони зеленого або темно-фіолетового кольору, прямі, гіллясті, соковиті, товсті, з неяскраво вираженими гранями, заввишки до 200 см, у верхній частині сильно опушені залозистими волосинками. Листя черешкове, щільне, яйцеподібне, загострене і цілокрає. Верхні листки розташовані попарно, нижні – чергові. Верхня частина листової пластини зелена або буро-зелена, нижня сторона світліша. Поодинокі або парні пониклі дзвонові квітки беладони виходять із пазух верхніх листків. Забарвлення квіток брудно-фіолетове або жовте, цвітіння починається в травні й триває до глибокої осені. Плід беладони – блискуча приплюснута двогніздова темно-фіолетова, майже чорна ягода, що нагадує дрібну вишню, у якій розташовано безліч кутастих або брунькоподібних насінин. Дозрівання плодів починається в липні.

Беладона (лат. Atropa belladonna)

У наземних органах беладони містяться оксикумарини і флавоноїди. Усі частини рослини отруйні, оскільки до їхнього складу входять алкалоїди групи атропіну, які можуть викликати сильне отруєння. Окрім атропіну, беладона містить гіосцин, гіосціамін, беладонін і інші небезпечні речовини. Максимальний уміст алкалоїдів у листі спостерігається в період бутонізації та цвітіння, а у всіх органах – в фазі формування насіння. Із беладони виготовляють різноманітні ліки – свічки, таблетки, краплі... Препарати беладони застосовують при виразці шлунка і дванадцятипалої кишки, спазмах гладкої мускулатури черевної порожнини, ниркових і жовчних кольках, тріщинах заднього проходу, при лікуванні судин очного дна, бронхіальної астми та інших захворювань. Однак приймати їх потрібно тільки за призначенням лікаря.

Ознаки легкого отруєння беладоною можуть проявитися упродовж 10-20 хвилин: у роті та горлі з'являються сухість і печіння, стає важко ковтати, серцебиття частішає, голос хрипне, зіниці розширюються і перестають реагувати на світло, порушується зір, виникає світлобоязнь, шкіра робиться сухою і червоніє, виникає збудження, з'являються марення і галюцинації. При важких отруєннях спостерігається повна втрата орієнтації, виникає сильне психічне і рухове збудження, можуть з'явитися судоми, задишка, різке підвищення температури, посиніння слизових оболонок, падає артеріальний тиск і виникає загроза летального результату від судинної недостатності й паралічу дихального центру. При перших же симптомах отруєння беладоною необхідно викликати швидку медичну допомогу.

Беладона введена в культуру саме заради лікарської сировини, якість якої при вирощуванні на плантаціях значно вища, ніж у дикорослої беладони. У рослини тривалий термін вегетації – від 125 до 145 днів залежно від умов вирощування. Садять беладону на низинних ділянках із гарною вологістю, за умови, що ґрунтові води залягають на глибині не менше 2 м від поверхні. Ґрунт має бути родючим, легкого або середнього механічного складу, проникним для повітря та води. Найкращими попередниками для беладони є овочеві, технічні й озимі культури.

Блекота.

Блекота чорна (лат. Hyoscyamus niger) – трав'янистий дворічник, який у природі можна зустріти на півночі Африки, в Малій, Передній і Середній Азії, на Кавказі, в Китаї, Індії і практично по всій Європі.

У висоту блекота сягає від 20 до 115 см. У неї неприємний запах, вкрита рослина клейким пушком. У перший рік зростання утворюється тільки розетка м'яких, загострених еліптичних черешкових листків, виїмчасто-перистороздільних або з великими зубцями, а товсті прямостоячі гіллясті стебла з'являються на наступний рік. Корінь у рослини з товстою кореневою шийкою, вертикальний, гіллястий і зморшкуватий, настільки м'який, що іноді майже губчастий. Листя на стеблах чергове, сидяче, довгасто-ланцетне, надрізане або виїмчасто-лопатеве. Верхня сторона листової пластини темно-зелена, нижня – світліша, сіра. Розеткові листки до моменту утворення листя на стеблах уже відмирають. Сидячі брудно-жовті або білуваті квітки з пурпурово-фіолетовим зсередини лійкоподібним віночком розташовуються на кінцях стебел. Зацвітає блекота в червні-липні. Плід – двогніздова коробочка, що нагадує за формою глечик і закривається кришкою напівкулеподібної форми. У коробочці розташовані численні буро-сірі або темно-коричневі насінини округлої або брунькоподібної, злегка сплюсненої форми.

Блекота чорна (лат. Hyoscyamus niger)

Усі частини блекоти отруйні, оскільки містять сильнодіючі алкалоїди скополамін, атропін, гіосциамін. У насінні рослини виявлено до 34 % жирної світло-жовтої олії, до складу якої входять олеїнова й лінолева, а також ненасичені кислоти. Окрім того, блекота містить смолисті й білкові речовини, камедь, глікозиди, цукор і мінеральні солі. Алкалоїди блекоти мають спазмолітичну дію на гладку мускулатуру, підвищують внутрішньоочний тиск, розширюють зіниці, пригнічують секрецію залоз, пришвидшують серцебиття. Діють алкалоїди й на центральну нервову систему – скополамін знижує її збудливість, а гіосціамін підвищує. Препарати блекоти вживають при виразці шлунка й дванадцятипалої кишки, спазмах кишечника, бронхіальній астмі, захворюваннях жовчних шляхів, невралгіях, застуді, кашлі, плевриті. Таблетки Аерон на основі блекоти чорної полегшують стан при нападах морської хвороби, призначають їх також для її профілактики. Препарати блекоти вживають тільки за призначенням лікаря. При отруєнні блекотою виникають ті ж ознаки, що і при отруєнні беладоною.

Вирощують блекоту на родючих пухких ґрунтах нейтральної реакції. Краще сіяти її по чорному пару або після озимих, які сіяли по чорному пару. Перед посівом насіння блекоти чорної стратифікують.

Дурман.

Дурман звичайний, або дурман смердючий (лат. Datura stramonium) – поширена в Європі рослина, що належить до роду Дурман (Датура). Латинську назву дурману присвоїв Карл Лінней у 1753 році, і перекладається вона з давньогрецької як «паслін безумний», хоча існує припущення, що видовий епітет утворений від французького слова stramoine і означає «смердючий бур'ян». В українській мові для дурману придумані такі назви: дур-зілля, див-дерево, німиця, коров’як, корівки, дурноп’ян. Уперше дурман звичайний було описано Бернардіно де Саагуном зі слів ацтеків, добре знайомих із його отруйним впливом.

Дурман – трав'янистий однорічник заввишки до 1,5 м із потужним зеленим стрижневим коренем, прямостоячими, голими, вильчасто розгалуженим стеблами і черешковими, черговими, цільними, яйцевидними, зубчастими листками із загостреною вершиною. Верхня сторона листової пластини темно-зеленого кольору, нижня світліша. Квітки у дурману поодинокі, великі, пазухи або верхівкові, білі і запаморочливо ароматні, з лійковидно-складчастим віночком. Цвітіння починається в червні-серпні. Плід дурману звичайного – чотиригніздова коробочка з двома стулками, вкрита колючками. Щойно численні матово-чорні брунькоподібні насінини дозрівають, коробочка розтріскується.

Дурман звичайний (лат. Datura stramonium)

Усі органи рослини дуже отруйні через уміст у них алкалоїдів датурінів, що мають атропіноподібну дію. Особливо небезпечне в цьому сенсі насіння рослини. Проте листя, насіння і верхівки пагонів дурману звичайного є сировиною для виготовлення лікарських препаратів, що діють заспокійливо на центральну нервову систему, а також чинять спазмолітичну і болезаспокійливу дію при захворюваннях жовчних шляхів, шлунково-кишкового тракту та верхніх дихальних шляхів. Приймати препарати дурману звичайного потрібно тільки за призначенням лікаря, інакше можливе отруєння, ознаки якого ми описали в розділі про беладону.

Вирощують дурман на пухких, багатих на мінеральні речовини ґрунтах, удобрених золою. До умов вирощування рослина невибаглива.

Мандрагора.

Мандрагора (лат. Mandragora) – рід трав'янистих багаторічників, які ростуть у Середній і Передній Азії, в Гімалаях і Середземномор'ї. Називають мандрагору також відьминим коренем, Адамовою головою, сонним зіллям і яблуком диявола. Як і багато пасльонових культур, мандрагора отруйна. Її корінь віддалено нагадує фігуру людини, як і корінь женьшеню, у зв'язку з чим ця рослина обросла переказами, що приписують їй магічну силу. Листя рослини – велике, короткочерешкове, цільне, овальне або ланцетне, кучеряве, завдовжки до 80 см – зібране в розетку діаметром 1-2 і більше метрів. Стебел мандрагора не утворює, а її темно-коричневе зовні і біле всередині коріння сягає в довжину одного метра та містить велику кількість крохмалю й тропанові алкалоїди – скополамін і геосціамін. Квітки у мандрагори поодинокі, дзвінчасті, діаметром до 5 см, фіолетові, блакитні або білі з пазеленню. Плід рослини є жовтою кулястою ягодою з ароматом яблука.

Мандрагора (лат. Mandragora)

Вживати в їжу плоди мандрагори не можна, оскільки можливі тяжкі побічні явища і навіть смерть. У сучасній офіційній медицині мандрагора та препарати з неї вже не застосовуються, але в народній медицині корінь мандрагори, як і раніше, використовують: свіжий сік – при ревматизмі й подагрі, сушений корінь – як антиспазматичний і болезаспокійливий засіб при невралгічних і суглобових болях, а також при хворобах шлунково-кишкового тракту, а свіжий натертий і змішаний із медом і молоком корінь прикладають до пухлин і набряків. Для полегшення болю при подагрі і ревматизмі застосовують розтирання олією мандрагори, змішаною з жиром.

Тютюн.

Тютюн (лат. Nicotiana) належить до роду однорічних і багаторічних рослин родини Пасльонових. До XVI століття тютюн ріс тільки в Південній і Північній Америці, але у 1556 році насіння тютюну потрапило з Бразилії до Франції і його проростили в околицях Ангулема, а в 1560 році тютюн уже вирощували при дворі Філіпа ІІ як декоративну рослину. Незабаром у Європі увійшов у моду нюхальний тютюн, а після 1565 англійці поширили моду на його куріння. У 1612 році в англійській колонії Джеймстаун було вирощено перший урожай віргінського тютюну. За кілька років тютюн став одним із головних товаром експорту штату Віргінія і використовувався колоністами як валюта при міновій торгівлі. Сьогодні цю культуру вирощують у багатьох країнах, а висушене листя певних видів використовують для куріння.

Корінь у тютюну довгий, стрижневий, сягає в довжину двох метрів. Стебло розгалужене, округле у перетині, пряме, листя черешкове, велике, цільне і загострене, у багатьох видів із крилатками. Червоні, рожеві або білі квітки зібрані в щиткоподібні або волотисті суцвіття. Плід тютюну – багатонасінні коробочка, яка розтріскується при дозріванні. Темно-коричневе овальне насіння тютюну має високу прорісність.

Тютюн (лат. Nicotiana)

Листя тютюну містить антибактеріальні речовини, тому тютюновий пил часто використовують для обробки рослин від хвороб і шкідників. У народній медицині є багато рецептів із тютюну для лікування зовнішніх і внутрішніх захворювань: настоянку тютюну застосовують при ракових пухлинах і корости, соком лікують ангіну й малярію. Різаним листям тютюну відлякують міль.

Найчастіше в культурі вирощують широколистий мерілендський і віргінський тютюн, а також звичайну махорку. Рідше культивують дівочий тютюн. Сіють тютюн після чорного пару або після озимих культур, що вирощували після чорного пару, в пухкий ґрунт – бажано, щоб це були чорнозем, суглинок, супісок або суглино-мергелистий ґрунт. Не можна садити тютюн після буряка чи пасльонових.

Декоративні пасльонові рослини

Бругмансія.

Бругмансія (лат. Brugmansia) – рід родини Пасльонові, виділений із роду Датура. До нього належать чагарники й невеликі дерева. Найпоширенішою в культурі є бругмансія деревоподібна, або деревна, і бругмансія білосніжна, або деревний дурман, або ангельські труби. Обидва види поширені в тропіках і субтропіках Південної Америки – в Бразилії, Колумбії, Чилі, Еквадорі, Аргентині, Перу, Вест-Індії, а в ролі культурних рослин їх вирощують по всьому світу в оранжереях, у кімнатних умовах та у відкритому ґрунті.

Мичкувате коріння бругмансії утворює біля поверхні дерев'янистий шар, що розширюється, але прямі стрижневі корені йдуть углиб, тому при розподілі коренів частину верхнього шару доводиться рубати сокирою. Стебла бругмансії вкриті корою, оскільки в субтропіках здеревіння наземної частини відбувається дуже швидко. Листя у рослини овальне, ледь опушене, розташоване на черешках завдовжки до 13 см. Трубчасті пониклі білі, жовті або рожеві квітки завдовжки до 25 і діаметром до 20 см виділяють запаморочливий аромат, що підсилюється до вечора. У субтропіках бругмансія цвіте двічі: уперше в кінці серпня або на початку вересня, удруге в жовтні або листопаді. Після другого цвітіння рослина знову формує бутони, але вони вже не встигають розкритись і гинуть.

Бругмансія (лат. Brugmansia)

В умовах помірного клімату бругмансію вирощують як декоративну рослину, а в Латинській Америці з її допомогою лікують пухлини, абсцеси, астму, ревматизм, артрози й очні інфекції. Бругмансію білосніжну чилійські, колумбійські та перуанські індіанці застосовували в медичних цілях, а до Колумба її галюциногенні властивості використовувалися для проведення релігійних обрядів.

Слід знати, що бругмансія, як і більшість пасльонових культур, отруйна.

Петунія.

Петунія (лат. Petunia) – рід півчагарникових або трав'янистих багаторічників родини Пасльонові, що сягають у висоту від 10 см до 1 м. Батьківщиною петунії є Південна Америка, зокрема Бразилія. У природних умовах її можна зустріти в Аргентині, Болівії, Парагваї та Уругваї, і тільки один вид рослини росте в Північній Америці. За різними джерелами існує від 15 до 40 видів рослини. У культурі петунія з XVIII століття. Гібридні сорти рослини, які з'явилися понад сто років тому, розводять як садові, горшкові й балконні однорічники. Популярною петунія стала завдяки своїм великим і яскравим квіткам всіляких забарвлень.

Стебла у петунії прямостоячі або сланкі, що утворюють пагони другого та третього порядку. У висоту вони можуть сягати залежно від сорту від 30 до 70 см. Пагони у петунії зелені, округлі, опушені залізистим ворсом. Листя чергове, сидяче, різне за формою і розміром, цілокрає і теж опушене. Квітки найчастіше великі, поодинокі, прості або махрові, з лійкоподібним віночком, розташовані на коротких квітконіжках у пазухах листків. Плід петунії є двостулковою коробочкою, яка при дозріванні розтріскується і викидає дрібні насінини.

Петунія (лат. Petunia)

Гібридні сорти петунії поділяються на чотири групи:

  • – петунії великоквіткові, у яких діаметр квіток сягає 10 см;
  • – петунії багатоквіткові – рослини з дрібними квітками до 5 см у діаметрі;
  • – петунії низькорослі, карликові, заввишки від 15 до 30 см;
  • – петунії ампельні, до яких належать петунії каскадні, калібрахоа і сурфінії.

Петунії – рослини теплолюбні й навіть посухостійкі, тому люблять сонячні місця, а в затінку їхні пагони витягуються, утворюючи велику кількість листків і мало квіток. Ґрунт для рослини потрібен родючий – супіщаний або суглинний. Для вирощування петуній на балконі найкраще використовувати суміш ріні, торфу, дернової й листяної землі в співвідношенні 1:1:2:2. Бережіть рослини від вітру та дощу, які легко ушкоджують ніжні квіти петунії.

Запашний тютюн.

Запашний тютюн – теж пасльонова рослина. Слід сказати, що так називають два види тютюну – тютюн Сандера (лат. Nicotiana х sanderae ) і тютюн крилатий, або афінський (лат. Nicotiana alata). В Америці, в природних умовах, запашний тютюн є багаторічною рослиною, в нашому ж кліматі він культивується як однорічник. Це прямостоячі кущі заввишки від 40 до 150 см із великими темно-зеленими листками еліптичної форми і лійковидними зірчастими запашними квітками білого, жовтого або зеленого забарвлення. Є гібридні сорти з квітками кармінного відтінку, але вони не мають запаху. Цвіте запашний тютюн усе літо. Плід рослини – багатонасінна коробочка яйцеподібної форми з дуже дрібним насінням, що зберігає прорісність до 8 років.

Запашний тютюн

Запашний тютюн – теплолюбна і світлолюбна рослина, що не зносить заморозків і воліє добре удобрені й вологі суглинні ґрунти. Найкращими сортами рослини вважаються Крилатий, Нічне багаття, Зелене світло, Насолода, Арома Грін, Мажу Нуар та гібриди Дольче Віта і Дзвінкий дзвіночок. Останнім часом стали з'являтися низькорослі гібриди запашного тютюну для вирощування на підвіконнях і балконах, що вирізняються тривалим і рясним цвітінням.

Паслін декоративний.

Паслін несправжньоперечний (лат. Solanum pseudocapsicum), або кораловий кущ, або кубинська вишня – вид рода Паслен, произрастающий в Южной Америке и распространившийся по другим районам с теплым климатом. В Австралии этот вид паслена стал сорняком.

Паслін несправжньоперечний – це вічнозелений чагарник заввишки від 30 до 150 см із гладкими стеблами, короткочерешковими, злегка хвилястим ланцетоподібним листям завдовжки до 10 см і дрібними білими одиночними або зібраними в грона квітками. Плід – червона чи жовта ягода діаметром 1,5-2 см. Декоративним кущ стає на стадії дозрівання плодів: зі світло-зелених вони стають жовтими, потім помаранчевими і, нарешті, яскраво-червоними. Дозрівання відбувається упродовж усієї зими, і яскраві ягоди серед зеленого листя виглядають дуже ефектно.

Карликові форми пасльону несправжньоперечного Нана і Том Тум дуже популярні в кімнатній культурі.

Паслін декоративний (лат. Solanum pseudocapsicum)

Паслін жасминовидний (лат. Solanum jasminoides) – вічнозелений в'юнкий чагарник заввишки від 2 до 4 м із тонкими і голими прутоподібними пагонами, на верхній частині яких розташовуються цілокрає просте, голе, подовжено-овальне листя, а на нижній частині пагонів формуються листки блискучі, іноді трійчасті, з більшою середньою часткою. Світло-блакитні квітки пасльону жасминоподібного діаметром до 2 см зібрані в верхівкові волотисті суцвіття. Плід є яскраво-червоною ягодою діаметром близько 1,5 см. Рясне цвітіння триває з лютого по жовтень. Існують культурні форми виду зі строкатим листям.

У культурі вирощують і інші види пасльону – Вендланда, гігантський, Зеафорта, кучерявий, перцевий, або перцевидний, і всі вони є високодекоративними рослинами.

Пасльонові рослини – особливості вирощування

Теплолюбні пасльонові овочеві рослини – перець, баклажани, томати – зазвичай вирощують через розсаду. Перед посівом насіння піддають обробці від шкідливої мікрофлори зануренням на 20-30 хвилин в одновідсотковий розчин перманганату калію, після чого промивають у проточній воді. Можна також знезаразити насіння, помістивши на 5-10 хвилин у теплий (38-45 ºC) дво-тривідсотковий розчин перекису водню або замочивши у розчині мікроелементів. Деякі садівники застосовують стратифікацію насіння, що наклюнулося упродовж доби в холодильнику.

Сіяти краще насіння з паростками, що не перевищують довжину насіння – в цьому випадку ви будете впевнені в життєздатності посівного матеріалу.

Картоплю садять бульбами, які теж перед посадкою пророщують і знезаражують. Про те, як підготувати бульби до посадки, читайте в статті, розміщеній на нашому сайті.

Оптимальна температура росту для таких пасльонових культур, як перець, томат і баклажан – 25 ºC. Картоплі для зростання і розвитку досить 14-18 ºC. При нульовій температурі розвиток пасльонових припиняється. Що стосується освітлення, то пасльонові культури особливо мають потребу в гарному світлі в розсадний період і на стадії дозрівання плодів. Нестача світла сприяє зниженню інтенсивності забарвлення і смакових якостей плодів.

Отруйні пасльонові рослини

Висаджують розсаду на ділянки, захищені від вітру, що прогріваються сонцем і за рік до посадки удобрені гноєм. Ґрунт потрібен легкий, пухкий, теплий, проникний для води й повітря, з умістом гумусу. Перед висадкою розсади ділянку перекопують, готуючи компостом, що розклався, або перегноєм.

Властивості пасльонових рослин

Родина пасльонових – велика група рослин, що об’єднує прекрасні квіти, смачні овочі, а також лікарські рослини. Пасльонові культури здебільшого отруйні, через що люди дуже довго остерігалися їсти томати й картоплю. Багато фермерів знищували пасльонові, як бур'ян, оскільки були випадки отруєння ними тварин. Через отруйні речовини помідори колись називали «раковими яблуками», а з тютюном досі борються в багатьох країнах. Проте сьогодні помідори, картопля, перець і баклажани є основними овочами, які входять у щоденний раціон дуже багатьох людей.

Що стосується лікарських властивостей пасльонових рослин, то отруйні алкалоїди атропінової групи, що містяться в них, здатні як убити, так і вилікувати від багатьох хвороб. Нікотин і анабазин, що видобуваються із тютюну, застосовують як наркотичний засіб і для виготовлення інсектицидів. Як подразники шкіри використовують гіркий стручковий перець, який містить алкалоїдоподібний амід камсаїцин, а глюкоалкалоїд соланін, що входить до складу деяких видів пасльону, застосовують як протизастудний і антиревматичний засіб.

Оцініть, будь ласка, наш сайт. Ми так старалися ;)
Оцініть, будь ласка, статтю
Поділіться посиланням у соцмережі
Гортензія волотиста – посадка

Гортензія волотиста – посадка

Догляд за Гортензією волотистою не надто складний. Але оскільки вона буде рости у відкритому грунті, то потрібно враховувати деякі особливості, щоб не...

Читати далі...
Райдужна квітка фрезія

Райдужна квітка фрезія

Фрезія – одна з найгарніших весняних рослин. Саме ця квітка, за легендою, розбудила Весну. Існує цікава історія про те, як Весна тяжко напрацювалась, ...

Читати далі...
Лілійник – посадка, догляд, сорти та вирощування

Лілійник – посадка, догляд, сорти т…

Лілійник (лат. Hemerocallis) – трав'янистий кореневищний багаторічник підродини Лілійникові родини Ксанторреєві. Батьківщина – Східна Азія. Лілійник з...

Читати далі...