Бобові рослини – плодові і декоративні

Автор:
Опубліковано:
Доповнено:

Бобові рослини – особливості вирощуванняБобові (лат. Fabaceae = Leguminosae = Papilonaceae) – родина дводольних рослин, багато з яких має високу харчову цінність, а деякі вирощуються як декоративні рослини. Трав'янисті представники цієї родини здатні зв'язувати й утримувати в ґрунті атмосферний азот. Родина налічує близько двадцяти чотирьох із половиною тисяч видів однорічних і багаторічних рослин, об'єднаних у більш ніж 900 родів. Родина представлена трьома підродинами – Цезальпінієвими, Мімозами і власне Бобовими. Розрізняються представники підродин передусім будовою квітки.

Деякі бобові рослини людство вживає в їжу ще з кам'яної доби, причому в різних країнах до одного і того ж бобового продукту ставилися по-різному. Наприклад, у Греції горох був їжею бідноти, а у Франції його включали в вишукане меню короля, у Стародавньому Єгипті хліб із сочевиці був повсякденною стравою, а в Стародавньому Римі ця рослина вважалася лікарською.

Родина Бобові – опис

За широтою поширення ареалу бобові культури поступаються лише злаковим рослинам. У країнах із помірним, бореальним, субтропічним і тропічним кліматом бобові рослини складають значну частину флори. Однією з безперечних переваг бобових культур є здатність адаптуватися до найрізноманітніших природних умов.

Листя у бобових чергове, зазвичай складне – трійчасте, перисте або пальчасте, з прилистками, але зустрічаються рослини і з простими листками. Двостатеві квітки зібрані в пазушні або кінцеві головчаті, гроноподібні, напівпарасолькові або волотисті суцвіття. Верхню велику пелюстку бобових рослин називають вітрилом, бічні пелюстки – веслами, а зрощені або злиплі нижні пелюстки – човником. Плід бобових зазвичай є сухим, найчастіше багатосім'яним стручком, або бобом, із двома стулками, що розкриваються при дозріванні. Іноді дозрілий біб розпадається на односім’яні частини, але бувають рослини з односім'яним бобом, який навіть у стиглому стані сам по собі не розкривається. У насіння бобових, як правило, великі сім'ядолі без ендосперму.

Плодові бобові рослини

Горох.

Горох (лат. Pisum) – рід трав'янистих рослин родини Бобові. Горох є одним із найдавніших представників родини, уведеним у культуру близько 8000 років тому в районі Родючого півмісяця, до складу якого входили Месопотамія, Левант, доісторичні Сирія та Палестина. Звідти горох поширився на захід до Європи і на схід до Індії. Обробляли горох і в Стародавній Греції, і в Стародавньому Римі – згадки про нього виявлено в працях Теофраста, Колумелли й Плінія. У середні віки в Європі горох став одним з основних харчових ресурсів бідняків, оскільки його можна було довго зберігати в сухому вигляді. Готували горох зі свинячим салом. А перший рецепт страви з зеленого горошку виявився в книзі Гійома Тіреля, написаній у XIII столітті. У моду вживання в їжу зеленого горошку увійшло в часи Людовика XIV, а пік популярності цієї культури припав у Франції на XIX століття. У 1906 році вийшла праця, де описано понад двісті сортів гороху, а в 1926 році створено товариство Бондюель, що організувало виробництво замороженого зеленого горошку, яке досі тримає першість у виробництві консервованих і заморожених овочів.

В Америці горох з'явився завдяки Х. Колумбу, який привіз його насіння в Санто-Домінго. Відомо, що президент Америки Джефферсон, який уславився любов'ю до агрономії, зібрав колекцію зразків культури, яка послужила основою для виведення скоростиглих сортів гороху. У 1920 році американський винахідник Кларенс Бердсай запропонував спосіб заморожування зеленого горошку, який швидше освоїли європейці, а в штаті Міннесота поставили пам'ятник гороху – гігантську статую зеленого кольору.

Горох (лат. Pisum)

Горох посівний (лат. Pisum sativum) – типовий вид гороху, в'юнкий однорічник, широко культивований як кормова й харчова рослина. Перисті листки гороху закінчуються гіллястими вусиками, якими рослина чіпляється за опору. Горох має великі прилистки. Схожі на метеликів квітки гороху забарвлені в білий, фіолетовий або рожевий кольори. Насіння – злегка стислі кулясті горошини, щільно укладені в стручок.

Сорти посівного гороху поділяються на три групи:

  • – горох лущильний, сферичні горошини якого мають гладку поверхню. З сухих зерен лущильних сортів готують другі й перші страви. Містять багато крохмалю й використовуються як у харчовій промисловості, так і для виготовлення біопластика;
  • – горох мозковий називається так через те, що його горошини в стиглому стані зморщуються і робляться схожими на мініатюрний мозок. Насіння мозкових сортів має солодкий смак, і його часто приймають за плоди цукрового гороху. Застосовують мозкові сорти переважно для заготовок – консервують зазвичай світлі сорти, а заморожують темні. Для варіння мозковий горох непридатний, оскільки не розварюється;
  • – горох цукровий – у цих сортів немає пергаментної плівки в стручках. При висушуванні насіння цукрових сортів сильно викривлюється через високий уміст вологи.

Насіння гороху є джерелом вуглеводів і рослинного білка, але основна харчова його цінність полягає у високій концентрації мінеральних солей і мікроелементів – кожна горошина містить майже всю таблицю Менделєєва. Окрім того, до складу насіння входять жирні кислоти, натуральні цукри, харчові волокна та крохмаль. Насіння культури містить вітаміни групи B, а також вітаміни A, H, K, E, PP.

Незважаючи на холодостійкість культури, вирощують її тільки на сонячних ділянках. Ґрунти для гороху потрібні вологі, але не мокрі, нейтральної реакції і легкі – переважно суглинні або супіщані. Найкраще росте горох після гарбузових або пасльонових культур. Восени ділянку під горох бажано удобрити перегноєм або компостом із розрахунку піввідра на м² або внести мінеральні добрива в кількості 30-40 г суперфосфату і 20-30 г хлористого калію на м², а навесні, безпосередньо перед посадкою, потрібно удобрити ґрунт аміачною селітрою з розрахунку 20-30 г на одиницю площі.

Найкращими лущильними сортами гороху вважаються ранньостиглі Хезбана, Тіресія, Альфа, Корвін, Заміра, Місті, скоростиглі Глоріоза, Вінко, Асана, Абадор, середньоранні Ештон і Шервуд, середньостиглі Віола, Матрона, Ніколас, Твін і пізньостиглий сорт Ресап.

Із цукрових сортів добре зарекомендували себе надранній горох Метеор, а також Беагле, Літтл Марвел, ранньостиглі сорти Медовик, Дитячий цукровий, скоростиглі Кальведон, Онвард, Амброзія, середньоранні Цукровий Орегон, Альдерман, середньостиглі Жегалова 112, Оскар і пізньостиглий Невичерпний 195.

Із мозкових сортів популярними є ранньостиглий горох Віра, середньостиглий Дебют і пізньостиглий Беладона 136.

Нут.

Турецький горох, або баранячий горох, або міхурник, або нахат, або нут (лат. Cicer arietinum) – зернобобова культура, особливо популярна на Близькому Сході. Нут є основою для приготування багатьох страв традиційних близькосхідних кухонь, зокрема фалафель і хумус, оскільки в цьому регіоні нут обробляють уже сім із половиною тисяч років. На територію Риму і Греції нут потрапив у бронзову добу, причому вже тоді було відомо кілька його сортів. У Римі вважалося, що цей горох стимулює менструацію, сприяє спермоутворенню й лактації та має сечогінну дію.

На початку IX століття в Європі нут вирощували вже повсюдно, а в XVII столітті він вважався більш поживним і менш газотвірним, ніж посівний, або овочевий горох. Сьогодні нут виростає в 30 країнах світу, але в промислових масштабах його вирощують переважно в країнах Північної Африки, Туреччині, Пакистані, Індії, Китаї та Мексиці.

Нут (лат. Cicer arietinum)

Нут є трав'янистим самозапильним однорічником із прямостоячим розгалуженим стеблом, що сягає у висоту від 20 до 70 см і вкрите залізистим ворсом. Залежно від сорту розгалуження може починатися біля основи стебла або в його середній частині. Коренева система у нуту стрижнева, головний корінь сягає в довжину ста і більше сантиметрів, але основна маса коренів залягає на глибині 20 см. На кінцях коренів утворюються бульби, які містять азотофіксуючі бактерії. Листя у нуту теж опушене, складне, непарноперисте, складається з 11-17 оберненояйцеподібних або еліптичних сегментів. Колір листя також залежно від сорту може бути зеленим, жовто-зеленим, сизо-зеленим, а іноді зеленим із фіолетовим відтінком. Під час цвітіння на одно-двоквіткових квітконосах розкриваються дрібні білі, блакитні, жовто-зелені, фіолетові або рожеві п’ятичленисті квітки. Плід нуту – овальний, довгасто-овальний або ромбічний біб завдовжки від 1,5 до 3,5 см із пергаментним внутрішнім шаром. Насіння в кількості одного або двох може бути забарвленим в солом'яно-жовтий, зелений або сизо-фіолетовий колір. Існує така закономірність: сорти з білими квітками дають світле насіння, а сорти з рожевими та фіолетовими – темне. При дозріванні боби з насінням не розтріскуються. Зерна нуту можуть мати кутасту форму, що нагадує голову барана, або округлими чи кутасто-округлими, схожими на голову сови. За розміром розрізняють дрібнозерні, середньозерні і великонасіннєві сорти нуту.

Проростки нуту містять високоякісні жири й білки, багато кальцію, калій, магній, вітаміни A і C, незамінні кислоти триптофан і метіонін. До складу зерен входять білок, олія, вуглеводи, мінеральні речовини та вітаміни A, B1, B2, B3, B6, PP, A і C.

У сільському господарстві нут є проміжною культурою, яка в посушливих умовах замінює пар – його використовують як попередник для зернових культур. Нут – найбільш морозостійка, жаростійка і посухостійка бобова культура. Окрім того, під нут не потрібно вносити азотні добрива, оскільки він сам у змозі добувати цей елемент із повітря й насичувати ним ґрунт. Нут не вимагає ґрунтів високої якості, але він погано ростиме на засмічених або важких глинистих ґрунтах. Вибирайте для нуту добре освітлені ділянки з пухким дренованим ґрунтом.

До сортів нуту, що добре себе зарекомендували, належать середньостиглі Ювілейний, Радгоспний, Краснокутський 195 і Буджак.

Сочевиця.

Сочевиця харчова, або звичайна, або культурна (лат. Lens culinaris) – трав'янистий однорічник роду сочевиця родини Бобові, одна з найдавніших культур, широко оброблювана як кормова й харчова рослина. Відома ця рослина здавна: ще в Старому Заповіті згадується про те, що Ісав проміняв своє первородство на сочевичну юшку. З'явилася сочевиця з південного сходу Азії, але вирощують її в усіх країнах із помірним і теплим кліматом. У Південній Америці та Австралії сочевиця є основою багатьох національних страв, у Індії та Китаї вона вважається таким же національним продуктом, як і рис, а в Німеччині з неї готують традиційну різдвяну страву.

Корінь у сочевиці тонкий, малогіллястий і опушений. Прямостояче розгалужене стебло сягає у висоту від 15 до 75 см. Чергові, короткочерешкові парноперисті листки закінчуються вусиком. Прилистки у сочевиці цілокраї, напівсписоподібні. Товсті квітконоси вінчає вісь. Дрібні білі, рожеві або фіолетові квіти, зібрані в гроноподібні суцвіття, розкриваються в червні-липні. Повислі ромбічні боби завдовжки близько 1 см і завширшки до 8 мм містять від 1 до 3 сплюснених насінин із майже гострим краєм. Колір насіння залежить від сорту.

Сочевиця харчова (лат. Lens culinaris)

Плоди сочевиці містять велику кількість заліза й рослинного білка, легко засвоюваного організмом людини, проте вміст триптофану й сірчаних амінокислот у сочевиці не такий високий, як в інших бобових рослинах. І жиру в ній менше, ніж у горосі. В одній порції сочевиці міститься 90 % щоденної норми фолієвої кислоти. До складу сочевиці входять також розчинна клітковина, що поліпшує травлення, калій, кальцій, залізо й фосфор, а також марганець, мідь, цинк, йод, кобальт, молібден і бор, жирні кислоти Омега-3 і Омега-6, вітаміни C, A, PP і групи B, а також ісофлавони, що пригнічують рак грудей.

Проте невибагливій до умов вирощування сочевиці більше підходять пухкі удобрені супіщані й суглинні ґрунти нейтральної реакції. Росте вона і на важких ґрунтах, і навіть на закислених, але гарного врожаю в такому ґрунті не дасть. Внесіть у глинистий ґрунт пісок, а в кислий – вапно, і тоді можна буде сіяти сочевицю. Найкращими попередниками для сочевиці є кукурудза, картопля або ж озимі культури.

Існує шість різновидів сочевиці:

  • – коричнева, призначена переважно для супів. Вона швидко готується, особливо після попереднього замочування, і має горіховий аромат;
  • – зелена – це недозріла коричнева сочевиця, яку додають у салати, страви з м'яса і рису;
  • – жовта – недозріла коричнева сочевиця без шкірки;
  • – червона сочевиця – це сочевичні зерна без оболонок, тому процес приготування пюре або супу з них займає всього 10-12 хвилин;
  • – чорна сочевиця, або білуга – дуже дрібна, схожа на ікру білуги сочевиця, після варіння зберігає і колір, і форму;
  • – французька зелена сочевиця, виведена в містечку де Пюї, яка вважається найбільш смачною та вишуканою. У неї м'який аромат, оригінальний мармуровий малюнок і м'яка шкірка. Французька сочевиця під час приготування зберігає форму, тому її використовують для приготування супів, салатів, запіканок, а також подають як гарнір до риби і м'яса.

Квасоля.

Квасоля (лат. Phaseolus) – рід родини Бобові, який об'єднує майже сто видів, що ростуть у теплому й помірному кліматі. Найпопулярнішим видом роду є квасоля звичайна (Phaseolus vulgaris), батьківщина якої – Латинська Америка. Сорти квасолі звичайної відрізняються різноманітністю форм і забарвлення листя, квітів і плодів. У їжу використовують як насіння, так і стручки квасолі цієї найдавнішої рослини, яку в Америці культивували ще ацтеки. Після другої подорожі Колумба квасоля потрапила в Європу, де спочатку її вирощували як декоративну рослину, і тільки з кінця XVII століття стали обробляти як овочеву культуру.

У висоту квасоля може сягати від 50 см до 3 м. Її сильногіллясте й опушене стебло може бути прямим або кучерявим. Листя у квасолі трійчатоскладне, парноперисте і довгочерешкове. Метеликові квітки білого, фіолетового і темно-пурпурового забарвлення, розташовані на довгих квітконіжках по 2-6 штук, зібрані в пазушні грона. Плоди квасолі – вигнуті або прямі, майже циліндричні або сплющені висячі боби завдовжки від 5 до 20 і завширшки 1-1,5 см. Колір стручка варіюється від блідо-жовтого до темно-фіолетового. У бобах є від двох до восьми еліптичних насінин білого або темно-лілового кольору, однотонних або крапчастих, плямистих або музичних.

Квасоля (лат. Phaseolus)

Насіння квасолі містить білки, вуглеводи, жирну олію, каротин, фосфор, калій, цинк, мідь, незамінні амінокислоти, флавоноїди, стерини, органічні кислоти (малонову, лимонну і яблучну), а також вітаміни – аскорбінову і пантотенову кислоти, тіамін і піридоксин. Сира квасоля, особливо з червоним насінням, містить лектини, які необхідно нейтралізувати за допомогою кип'ятіння упродовж 30 хвилин. Білки квасолі за своїм складом близькі до білків м'яса. З квасолі готують супи, гарніри та консерви. У деяких випадках квасоля є дієтичним продуктом. Стулки бобів використовуються для приготування екстракту, що знижує вміст цукру в крові й збільшує діурез. У народній медицині настоями зі стулок бобів квасолі лікують ревматизм, гіпертонію й порушення сольового обміну.

Вирощують квасолю в легкому дренованому ґрунті, удобреному компостом або перегноєм. За складом це може бути суглинок чи супісок. Ділянку краще розташувати на захищеному від вітру південному або південно-західному схилі. Сорти квасолі поділяються на три групи:

  • – з лущильними, або зерновими бобами – ці сорти відрізняються наявністю внутрішнього щільного пергаментного шару, тому зазвичай їх вирощують на зерно;
  • – з напівцукровими бобами – у цих сортів пергаментний шар не настільки щільний або з'являється вже на пізній стадії розвитку зерен;
  • – із цукровими, або спаржевими бобами – це найцінніші і найсмачніші сорти, оскільки в їхніх стручках відсутній пергаментний шар.

Ранньостигла квасоля представлена такими сортами: Плоска довга, Присадибна, Сакса 615, Карамель, Шахін, Золотий нектар, Білозерна 361. Із середньостиглих сортів найбільш затребувані Мотольська біла, Патіон, Московська Біла, Ювілейна 287, Вогненно-червона, Переможець, Фіолетова, а з пізньої квасолі найчастіше віддають перевагу сортам Синя Гільда, Королева Некар і Вродливий Ясь. Якщо ви вирішили вирощувати спаржеву квасолю, то найкращими сортами цього різновиду є Індіана, Бергольд, Оленячий король, Джина спаржева, Пантера, Ольга, Палома Скуба та Пенсіл Под.

Із сортів кучерявої квасолі частіше культивуються Віолетта, Герда, Туркеня, Золота шийка, Мавританка, Ламбада, Фатіма, Переможець і Пурпурова королева, а з кущових сортів найбільш відомі Олійний король, Карамель, Індіана й Королівський пурпуровий стручок.

Соя.

Соя культурна (лат. Glycine max) є однорічною трав'янистою рослиною, видом роду Соя родини Бобові. Соя культурна вирощується в Південній Європі, Азії, Південній і Північній Америці, Південній та Центральній Африці, Австралії та на островах Тихого океану. Соя так само, як і інші бобові, є однією з найдавніших культурних рослин – історія її обробітку налічує не менше п'яти тисяч років: згадку про сою виявлено в китайській літературі, що відноситься до третього або четвертого тисячоліття до нашої ери. Однак є й така думка, що соя як культурна рослина сформувалася ще раніше – 6-7 тисяч років тому. У культуру сою ввели в Китаї, а потім вона поширилася в Корею і Японію. У Європу рослина потрапила в 1740 році через Францію, а в 1790 році сою привезли і в Англію, хоча широко обробляти культуру в Європі почали тільки в 1885 році. У 1898 році в США було завезено безліч сортозразків сої з Азії і Європи, а на початку тридцятих років минулого століття цю культуру в Америці вирощували вже на площі 1 мільйон гектарів. У Російській імперії перші посіви сої проведено в 1877 році на території сучасної України – в Таврійській і Херсонській губерніях.

Наразі генномодифікована соя входить до складу багатьох продуктів. Світовим лідером з виробництва ГМ-сої є американська фірма «Монсанто».

Популярність харчова соя заслужила такими характеристиками:

  • – висока врожайність;
  • – високий уміст білка;
  • – відмінні результати в профілактиці серцево-судинних захворювань і остеопорозу;
  • – наявність у складі зерен рослини найцінніших речовин – вітамінів E, PP, A, групи B, кальцію, калію, магнію, сірки, хлору, натрію, заліза, марганцю, міді, алюмінію, молібдену, нікелю, кобальту, йоду, лінолевої й ліноленової кислоти;
  • – унікальні властивості, що дозволяють виробляти з сої корисні продукти – соєву олію, молоко, борошно, м'ясо, пасту, тофу, соус та інші.

Окрім того, що соя використовується як корисний і недорогий замінник м'яса та молока, вона входить до складу корму для молодняка сільськогосподарських тварин.

Коренева система у сої стрижнева, головний корінь товстий, але не дуже довгий, а бічні корінці можуть сягати в сторони під землею на два метри. Стебла у сої тонкі або товсті, прямостоячі, сланкі або кучеряві, добре розгалужені, заввишки від 15 см до 2 м і більше. Бічні пагони відходять від стебла під різними кутами, утворюючи розлогий, напіврозкидистий або компактний кущ. І стебла, і пагони сої вкриті жовтим, білим або бурим ворсом. При дозріванні стебло сої стає буро-жовтим або рудим. Листя у сої чергове (крім двох перших супротивних), зазвичай трійчасте, з маленькими прилистками. Форма листя залежно від сорту може бути ромбічною, широкояйцеподібною, овальною, клиноподібною з тупими або загостреними верхівками. У більшій частині сортів при дозріванні плодів листя опадає, що значною мірою полегшує збір врожаю. Маленькі білі або фіолетові квіти сої зібрано в пазухи суцвіття – іноді короткі і малоквіткові, а іноді багатоквіткові довгі. Плоди сої – прямі, мечоподібні, злегка зігнуті або серповидні боби, опуклі або плоскі, світлі, бурі або коричневі, з рудуватим опушенням, завдовжки від 3 до 7 і завширшки від 0,5 до 1,5 см. У бобах від 1 до 4 зерен – овальних, круглих, овально-витягнутих, плоских, випуклих, великих, середніх або дрібних, зелених, жовтих, коричневих, чорних, із рубчиком сірого, світлого або темно-коричневого кольору.

Соя культурна (лат. Glycine max)

Соя посухостійка, але якщо ви хочете отримати гарний урожай, ґрунт, у якому вона зростає, має бути добре зволоженим. Вирощувати сою краще на ділянках із родючим суглинистим або супіщаним ґрунтом, розташованих на відкритому сонці, але захищених від вітру.

Вид соя культурна має шість різновидів:

  • – напівкультурна;
  • – індійська;
  • – китайська;
  • – корейська;
  • – маньчжурська;
  • – слов'янська.

На базі цих підвидів проводили селекцію сої, яка в результаті дала безліч сортів і гібридів. На території колишнього СНД поширені сорти маньчжурського й слов'янського підвидів та їхні гібриди. Найпопулярнішими сортами на півдні Росії і в Україні можна вважати Аметист, Альтаїр, Іванку, Витязь 50, Бистрицю 2, Київську 98, Чернівецьку 8, Романтику, Терезинську 2, Деймос, Поліську 201, Рось, Верас, Ясельду, Волму, Прип'ять і Орессу. В умовах середньої смуги частіше вирощуються сорти Світла, Ластівка, Окська, Лазурна, Гармонія, Соната, Лідія, Янка, Актай, Млість 1, Магева й інші.

Арахіс.

Арахіс культурний, або арахіс підземний, або земляний горіх (лат. Arachis hypogaea) – важлива сільськогосподарська рослина, що вирощується в промислових масштабах. Власне, називати арахіс горіхом неправильно, насправді це бобова трава родом із Південної Америки. Арахіс був добре відомий аборигенам Перу ще до Конкісти. Іспанці привезли арахіс у Європу і на Філіппіни, а португальці – в Індію й Макао, а також в Африку, звідки він разом із чорношкірими рабами потрапив до Північної Америки. Спочатку в Штатах арахісом годували свиней, але під час Громадянської війни його вживали в їжу солдати обох армій. У той час арахіс був їжею бідняків, але масово як продовольчу культуру його не вирощували, і тільки в 1903 році агрохімік Джордж Вашингтон Карвер, вивчаючи арахіс, винайшов із нього понад 300 продуктів, серед яких були косметика, напої, барвники, ліки, мило, засіб від комах і навіть друкарська фарба. Науковець переконав фермерів чергувати на одному полі вирощування бавовни й арахісу, і відтоді ця культура стала в південних штатах Америки однією з основних. На території колишнього СРСР арахіс вирощують у Середній Азії, де-не-де на Закавказзі і в Україні, а також у південних районах Росії.

Арахіс культурний – однорічна рослина заввишки від 25 до 70 см зі стрижневою розгалуженою кореневою системою, прямостоячими, невиразно гранованими, опушеними або голими стеблами, лежачими або спрямованими вгору гілками, гіллястими пагонами, черговим опушеним парноперистим листям завдовжки від 3 до 11 см. Черешки у листя жолобчасті, а самі листки складаються з двох пар загострених еліптичних листочків і зрощених із ними великих, подовжених, цілокраїх і теж загострених прилистків. Білясті або жовто-червоні квітки арахісу, зібрані по 4-7 штук у малоквіткові грона, розпускаються на початку червня або початку липня. Плоди – нерозкривні овальні й роздуті боби завдовжки від 1,5 до 6 см із малюнком-павутиною на пористій шкірці, які, дозріваючи, хиляться до землі, зариваються в неї і там дозрівають. У кожному бобі є від 1 до 5 довгастих зерен завбільшки з квасолю, вкритих темно-червоною, сірувато-жовтою, кремовою або світло-рожевою шкіркою. Дозрівають плоди у вересні-жовтні.

Арахіс культурний (лат. Arachis hypogaea)

Насіння арахісу насичене жирною олією, в яку входять гліцериди стеаринової, пальмітинової, олеїнової, лінолевої, лауринової, бегенової та інших кислот. Окрім олії, зерна містять білки, глобуліни, глютеніни, крохмаль, цукри, амінокислоти, вітаміни E і групи B, магній, калій, кальцій, фосфор і залізо. Використовують арахіс у харчовій промисловості для приготування кондитерських виробів і других страв, а також знаменитої арахісової олії. Добре відомі й лікарські властивості арахісу, який є сильним антиоксидантом.

Вирощують арахіс на легких суглинках, супісках і пісках. Ділянка має бути сонячною й захищеною від вітру. Існує чотири різновиди арахісу:

  • Раннер – урожайні сорти, які вирощують переважно для переробки на олію, наприклад, Діксі Раннер, Ранній Раннер, Бредфордський Раннер, Єгипетський гігант, Джорджія зелена, Родезійський Спеніш Банч та інші;
  • Вірджинія – сорти з найбільшими зернами, з яких виробляють солоні й солодкі горішки. До них належить група сортів Північна Кароліна (7, 9, 10С, 12С V11), група сортів Вірджинія (С92, 98R, 93B), а також сорти Вілсон, Перрі, Грегорі, Гуль, Шуламіт та інші;
  • Іспанські (Спеніш) – сорти з невеликими зернами, вкритими червоно-коричневою шкіркою. Ці горішки гарні в шоколадній або цукровій глазурі, вони містять багато олії й використовуються як сировина. До сортів цього різновиду належать Діксі Спеніш, Аргентинський, Спанет, Спантекс, Шаферс Спеніш, Стар, Комета, Флоріспан, Спанкросс, О`Лін, Спанкі та інші;
  • Валенсія – солодкі горішки цього типу вкриті яскраво-червоною шкіркою. Їх найчастіше продають обсмаженими. До цього різновиду належить сорти Теннессі білий і Теннессі червоний.

Кормові бобові рослини

Вика.

Вика посівна, або горошок (лат. Vicia) – рід квіткових рослин родини Бобові, представники якого ростуть у вологих лісах, степах і чагарниках, на заливних луках, лісових галявинах районів із помірним кліматом. Людство вирощує деякі види вики і в декоративних цілях, але здебільшого рослини цього роду використовують на корм або як сидерат.

Рід представлений як однорічними, так і багаторічними рослинами з повзучим або прямостоячим стеблом, парноперистим листям, що закінчується вусиком або прямою щетинкою, і майже сидячими квітками, одиночними чи зібраними в пазухах по 2-3 штуки. Плоди вики – циліндричні плоскостиснуті багатосім'яні або двосім’янні боби. Вика – гарний медонос.

Вику охоче поїдає рогата худоба, і це добре впливає на якість молока, проте в перепрілому вигляді рослина може викликати викидень у корів. Сіно з вики служить чудовим кормом для дорослої худоби, проте воно шкідливе для кобил-годувальниць, телят, лошат і ягнят. Солома вики живильна, але важка для перетравлення, тому її додають до іншого корму невеликими порціями. Обварена окропом полова вики – прекрасний корм для свиней.

Вика посівна (лат. Vicia)

На зелене добриво вику вирощують як проміжну культуру, а як сидерат вона становить інтерес у ролі попередник для розсади перцю, томатів та інших городніх рослин. Сіють вику на окультурених і зволожених поживних ґрунтах слабкокислої реакції. Не підходять для її вирощування болотні, кислі, солончакові й сухі піщані ґрунти. Найбільш відомими сортами вики посівної є Микільська, Людмила, Барнаулка, Льговська 22 і Віра.

Конюшина.

Конюшина (лат. Trifolium) – рід рослин родини Бобові. Найвідоміший у культурі вид цього роду – конюшина червона, або лугова (лат. Trifolium pratense), що росте в природі в Європі, Північній Африці, Середній і Західній Азії.

Конюшина лугова – іноді дворічна, але частіше багаторічна трав'яниста рослина, що сягає у висоту від 15 до 55 см. Стебла в неї гіллясті, тягнуться вгору, листя трійчасте, з дрібнозубчастими широкояйцеподібними частками з цілісних листочків із віями по краях. Кулясті суцвіття конюшини червоного або білого кольору часто розміщуються попарно і зазвичай прикриті верхніми листками. Плід конюшини – односім’яний біб яйцевидної форми. Насіння округле або кутасте, жовто-червоне або фіолетове. Цвіте конюшина в червні-вересні, а її плоди дозрівають у серпні-жовтні.

Із листя конюшини отримують вітамінні концентрати, а ефірну олію рослини застосовують для ароматичних ванн і виробництва гомеопатичних препаратів. Конюшина лугова є однією з найцінніших культур, яку використовують як зелений корм і з якої роблять силос та сінаж. Солома конюшини теж іде на корм худобі. У народній медицині настій і відвар конюшини вживали як засіб для апетиту, при лікуванні туберкульозу, кашлю, коклюшу, бронхіальної астми, мігрені, малярії, маткових кровотеч і хворобливих менструацій. Свіжим соком конюшини промивали запалені від алергії очі, а компресом із подрібненого листя лікували гнійні виразки й рани.

Конюшина (лат. Trifolium)

У культурі конюшина невибаглива так само, як і в природі, але краще сіяти її на сонці в слабкокислий або нейтральний ґрунт, де раніше росли злакові культури. Перед посівом необхідно глибоко зорати ділянку й видалити з неї бур'яни.

Якщо ж вас цікавлять декоративні якості рослини, то краще посіяти якийсь сорт конюшини повзучої (Trifolium repens), наприклад, Атропурпуреа, Гуд Лак, Пурпурасенс, шведську рожеву гібридну конюшину (Trifolium hybridum) або конюшину червону (Trifolium rubens).

Люцерна.

Люцерна посівна (лат. Medicago sativa) є трав'янистою рослиною, типовим видом роду люцерна. У дикому вигляді вона росте на Балканах і в Малій Азії в степах, долинах річок, на сухих луках і трав'янистих схилах, по узліссях, чагарниках і ріняках, а в культурі вирощується по всьому світу як кормова рослина.

Стебла у люцерни опушені або голі, чотиригранні, сильно розгалужені у верхній частині і сягають у висоту 80 см. Вони можуть бути прямими або лежачими. Кореневище у рослини товсте, потужне, глибоко залягає. Листя черешкове, цілісне, видовжено-яйцеподібне, з листочками завдовжки 1-2 і завширшки 0,3-1 см. На довгих пазушних квітконосах формується густе головчасте багатоквіткове гроно завдовжки 2-3 см, що складається з синьо-фіолетових квіток. Плід люцерни – біб діаметром до 5 мм.

Люцерна так само, як конюшина і вика, є медоносом – відразу після відкачування золотисто-жовтий люцерновий мед густіє до стану домашніх вершків. Люцерна є цінною сільськогосподарською культурою, яку вирощують не тільки на корм, але також на зелене добриво, а також як сидерат для бавовнику, зернових і овочевих культур. Деякі сорти рослини використовують у їжу, додаючи в салати. Як кормову рослину люцерну вирощують уже шість або сім тисяч років: зі свого природного ареалу вона поширилася по світу з арміями завойовників. Наприклад, перси завезли люцерну в Грецію, сарацини – в Іспанію, а іспанці – в Південну Америку і Мексику, а звідти рослина потрапила в Техас і Каліфорнію. Зараз люцерну вирощують по всьому світу.

Люцерна посівна (лат. Medicago sativa)

Зростає люцерна на добре дренованих, високородючих середньосуглинистих ґрунтах зі слабкокислою або нейтральною реакцією. Не варто сіяти її на кислих, заболочених, солонцюватих, глинистих або кам'янистих ґрунтах або там, де високо залягають ґрунтові води. При вирощуванні на бідних ґрунтах необхідно вносити добрива, а засолені ґрунти вимагають промивних поливів.

Існує близько 50 сортів люцерни посівної, однак вирощують зазвичай сорти Ласка, Росинка, Люба, Північна гібридна, Наречена півночі, Марусинська 425, Бібінур, Фравер, Мадаліна, Каміла та інші.

Окрім люцерни, вики і конюшини, з бобових як кормові рослин іноді вирощують пелюшку, еспарцет, кормові боби, анхулліс і сераделу, проте ці культури менш популярні.

Декоративні бобові рослини

Люпин.

Люпин (лат. Lupinus) – рід рослин родини Бобові. Представляють рід однорічних і багаторічних трав'янистих рослин, а також напівчагарники й чагарники. Назва рослини перекладається як «вовк», у народі ж люпин часто називають «вовчими бобами». У дикій природі люпин можна зустріти в Середземномор'ї, Африці, а в Західній півкулі він виростає на території від Патагонії до Юкону і від Атлантичного до Тихого океану. Усього налічується не більше 200 видів рослини, але найпершим уведений у культуру близько 4000 років тому люпин білий – у Стародавній Греції, Єгипті та Римі його використовували як корм, добриво й лікарську рослину. А люпин мінливий вирощується в культурі з часів інків.

Інтерес до люпину викликаний високим умістом у його насінні білка й олії, за показниками близького до оливкової. З давніх часів насіння люпину та його зелену масу використовували як корм для худоби. Вирощують рослину і як сидерат. Можна використовувати люпин і як зелене добриво – це дозволяє утримувати в чистоті земельну ділянку і, вирощуючи екологічно чисті овочі та злаки, економити дорогі добрива. Затребуваний люпин також у фармакології та медицині. Але на дачних ділянках цю культуру вирощують як декоративну квітучу рослину.

Люпин (лат. Lupinus)

Коренева система у люпину стрижнева, сягає в глибину 1-2 м. На коренях розташовуються бульби бактерій, що поглинають із повітря азот і зв'язують його. Трав'янисті або дерев'янисті стебла люпину, облистяні різною мірою залежно від виду, сягають у висоту півтора метра. Гілки прямостоячі, сланкі або відстовбурчені. Пальчасто-складні чергові листки з'єднані зі стеблом довгими черешками. Почергово, напівкільчасто або кільчасто розташовані квітки утворюють багатоквіткове верхівкове гроно завдовжки до 1 м. У зигоморфних квіток люпину парус овальний або округлий, випрямлений посередині. Забарвлення квіток може бути кремового, жовтого, рожевого, червоного, лілового й різних відтінків фіолетового кольору. Плоди – шкірясті, слабо зігнуті або лінійні боби з нерівною поверхнею кремового, коричневого або чорного кольору. Насіння різних видів і сортів люпину розрізняються за розміром, формою та забарвленням. Поверхня у них дрібноосередкова або гладка.

Люпин відрізняється високою посухостійкістю, вважає за краще помірний клімат, хоча деякі види зносять навіть дуже низькі температури. Сіють цю бобову рослину в супіщані або суглинні ґрунти нейтральної, слабколужної або слабкокислої реакції. У культурі вирощують такі види люпину:

  • – синій (вузьколистий) – сорти Надія, Витязь, Сніжеть, Кристал, Райдужний, Зміна;
  • – жовтий – сорти Надійний, Нарочанський, Престиж, Житомирський, Швидкозростаючий, Академічний 1, Демидівський, Факел;
  • – білий – сорти Гамма, Дега, Деснянський;
  • – багатолистий (належить до багаторічників) – сорти Альбус (білий), Бург Фройлен (кипінно-білий), Шлосс Фрау (блідо-рожевий), Абендглют (темно-червоний), Кастеллян (синьо-фіолетовий), Кармінеус (червоний), Апрікот (помаранчевий), Еделькнабе (карміновий), Розеус (рожевий), Кронлойхтер (яскраво-жовтий), Рубінкеніг (рубіново-фіолетовий), Принцеса Юліана (біло-рожевий).

Мімоза.

Мімоза сором'язлива (лат. Mimosa pudica) – трав'янистий багаторічник із роду Мімоза, до якого входить близько 600 видів. Походить мімоза з тропічних районів Південної Америки, але як декоративна рослина вирощується по всьому світу, зокрема у кімнатній культурі.

У висоту мімоза сягає 30-70 см, але іноді може вирости і до півтора метра. Стебло у рослини колюче, листя завдовжки до 30 см, двоякоперисте, надчутливе: на заході, в похмуру погоду або від дотику воно складається й опускається. На довгих квітконосах формуються невеликі лілові кулясті суцвіття діаметром до 2 см. Плід мімози – гачкуватий вигнутий біб із 2-8 насінням – відкривається при дозріванні.

Мімоза сором'язлива (лат. Mimosa pudica)

Тим, хто вирішив вирощувати мімозу сором'язливу в квартирі, слід знати, що через отруйність потрібно тримати рослину подалі від дітей і домашніх тварин. Окрім того, мімоза не зносить тютюнового диму і на знак протесту тут же скидає листя.

Акація.

Акація срібляста, або побілена (лат. Acacia dealbata) – вид дерев роду акація родини Бобові родом із південно-східного узбережжя Австралії й острова Тасманія. Виростає цей вид на півдні Європи, в Південній Африці, на Мадагаскарі, Азорських островах і на заході США. У побуті акацію сріблясту зазвичай називають мімозою, хоча ці культури належать до різних родів.

Акація срібляста – швидкоростуче дерево з розлогою кроною, що виростає до 10-12 м, а його стовбур може сягати в діаметрі 60-70 см. Кора у рослини сіро-бура або коричнева, тріщинувата, з тріщин часто виступає камедь. Молоді гілки рослини оливково-зеленого кольору з сизим нальотом, як і листя, за що ця акація й отримала свою видову назву. Двічі перисторозсічене чергове листя завдовжки 10-20 см складається з 8-24 пар дрібних подовжених листочків першого порядку. На кожному листочку розташовано до 50 пар видовжених листочків другого порядку, ширина яких не перевищує 1 см. 20-30 запашних, дуже дрібних сизувато-жовтих квіток зібрані в головки діаметром від 4 до 8 мм, які утворюють суцвіття, що складають у свою чергу волоті. Плоди акації сріблястої – подовжено-ланцетні, довгасті, плоскі боби світло-коричневого або фіолетово-коричневого кольору завдовжки від 1,5 до 8 і завширшки до 1 см. В окремих гніздах стручків розташовується дуже тверде чорне або темно-коричневе насіння еліптичної форми завдовжки 3-4 мм. Цвіте дерево з кінця січня до середини квітня, а плодоносить наприкінці літа або на початку осені. Акація срібляста є прекрасним медоносом.

Акація срібляста (лат. Acacia dealbata)

Камедь акації містить дубильні речовини, квітки – олію, до складу якої входять вуглеводні, альдегіди, ефіри кислот, кислоти та спирт із запахом амбри, а в пилку виявлено флавоноїди.

Вирощують акацію сріблясту тільки в теплому кліматі, оскільки вона не витримує морозів нижче 10 градусів. Садити її потрібно на сонечку, захистивши від поривів вітру, в родючий ґрунт нейтральної реакції. Акація посухостійка, але попервах після посадки потребує постійних поливань.

Властивості бобових рослин

У всіх бобових рослин двосиметричні неправильні квітки, зібрані в пазушні або верхівкові головки чи грона. Найхарактернішою формою квіток є метеликові, хоча дехто вважає, що квітки бобових більше нагадують човен із вітрилом.

Характерну особливість має коріння багатьох бобових культур: на ньому утворюються нарости, в яких мешкають колонії азотофіксуючих бактерій, що поглинають цей елемент із повітря і переводять його в більш доступну для рослин форму. Цей азот служить живленням для самої рослини, накопичуючись в усіх її органах, і виділяється в ґрунт. Саме тому бобові культури вирощують як зелене добриво і використовують як сидерати.

Поживні якості насіння бобових культур важко переоцінити, оскільки за рахунок білка, що міститься в них, вони є недорогим замінником м'яса, що особливо важливо для вегетаріанців. Окрім білка, плоди бобових містять вітаміни й клітковину, а також інші дуже цінні для людського організму речовини. Ще однією перевагою бобових є те, що вони не накопичують нітрати і токсини, тому так високо цінуються корми бобових культур.

Низка бобових рослин є лікарськими, наприклад, каси, софора японська, солодка гола й уральська.

Бобові рослини – особливості вирощування

Усі бобові культури вирощуються посівом насіння у відкритий ґрунт, а розсадний спосіб застосовують тільки для теплолюбних рослин, таких, як арахіс і квасоля. Попереднє замочування посівного матеріалу прискорює появу сходів, але в воді насіння має перебувати не довше 12 годин, інакше може не прорости.

Майже всі представники родини Бобові воліють супіщані або суглинні ґрунти нейтральної реакції, проте можливий невеликий зсув у кислий або лужний бік.

Особливості бобових рослин

Значна частина бобових перебуває в симбіозі з бульбочковими бактеріями, що постачають ґрунт азотом. Але здатність засвоювати азот із повітря з'являється у рослин тільки після цвітіння, тому на самому початку росту потрібно вносити в ґрунт повне мінеральне добриво, яке включає й азотну складову. Сіяти бобові бажано після культур, під які вносилася органіка, а для того, щоб на коренях рослин утворювалися бульби з бактеріями, необхідно застосовувати спеціальні бактеріальні добрива.

Догляд за бобовими нескладний: прополювання, поливання, розпушування, підгортання та захист від хвороб і шкідників.

Існують у різних видів бобових і свої особливості. Передусім це стосується термінів посіву. Холодостійкі й скоростиглі види (горох, боби) встигають дати урожай у будь-якому кліматі, а з теплолюбних культур у середній смузі дозрівають тільки скоростиглі (наприклад, деякі види квасолі). Для вирощування середньостиглих рослин доводиться вдаватися до розсадного способу. Але є культури, які можна вирощувати тільки в теплих регіонах (нут, вігна).

Велика частина бобових культур вологолюбна і потребує регулярного зволоження ґрунту (горох і соя), але є рослини, що прекрасно ростуть у місцях із посушливим кліматом, наприклад, нут і квасоля.

Оцініть, будь ласка, наш сайт. Ми так старалися ;)
Оцініть, будь ласка, статтю
Поділіться посиланням у соцмережі
Посадка лілій

Посадка лілій

Лілії – це квіти, які в основному вирощують з цибулин, хоча існує і такий спосіб, як вирощування Лілій з насіння. У цьому випадку рослини менше хворію...

Читати далі...
Обрієта – посадка і догляд у відкритому ґрунті, вирощування з насіння

Обрієта – посадка і догляд у відкри…

Рослина обрієта (лат. Aubrieta), або аубреція, належить до роду сланких вічнозелених трав'янистих багаторічних квіткових рослин родини Капустяні, яка ...

Читати далі...
Вербена – посадка й догляд, вирощування з насіння

Вербена – посадка й догляд, вирощув…

Вербена (лат. Verbena) належить до роду родини Вербенові, що включає понад 200 видів, котрі зростають у тропічних і субтропічних районах Америки. По-п...

Читати далі...