Рослина гісоп лікарський (лат. Hyssopus officinalis), або гісоп звичайний, або синій звіробій – вид роду Гісоп родини Губоцвіті, напівчагарник, що росте в дикому вигляді в північній Африці, західній Азії, центральній, південній і східній Європі. У культурі гісоп вирощують у Північній Америці і майже на всій території Європи. Трава гісоп є найдавнішою лікарською рослиною, яку застосовували для лікування хворих ще Гіппократ і Діоскорид. Молоді пагони гісопу з листям у свіжому та сушеному вигляді використовують як пряну приправу для закусок, перших і других страв. Включають гісоп і в дієтичні страви.

На самому початку XIV століття відомий лікар Арнальдо де Віланова написав поему «Салермський кодекс здоров'я», присвячену лікарським рослинам. Про гісоп у ній такі рядки:

«Груди від флегми трава очищає, що зветься гісопом.
І для легень він корисний відвареним з медом,
Й кажуть, що колір обличчя він робить чудовим».

Хворіють помідори часто, і хвороб у них, на жаль, більш ніж досить, тому тим, хто займається вирощуванням цієї культури, необхідно знати якнайбільше не тільки про захворювання, а й про способи боротьби з ними. Ми пропонуємо вам познайомитися з основними проблемами в вирощуванні цієї культури, а також із тими засобами, які допоможуть вам упоратися з хворобами і не допустити ураження помідорів інфекцією на грядці чи в теплиці.

Гній є органічним добривом, що складається з екскрементів домашніх тварин. Це найвідоміше й найуживаніше в усіх країнах світу добриво упродовж усієї історії людства. Утворюється гній у процесі мікробіологічної та ферментативної переробки тваринами різних кормів.

Гній як добриво є природним джерелом необхідних рослинам макроелементів азоту, калію та фосфору, а також безлічі мікроелементів, зокрема сірки, хлору, кремнію, вапна й магнезії. Гній покращує структуру ґрунту та її фізико-механічні властивості: він активує ґрунтову мікрофлору, збагачує ґрунти вуглекислим газом і сприяє засвоєнню рослинами, зокрема кімнатними, мінеральних добрив.

У Російській імперії гній був основним добривом. За радянських часів за ефективністю з гноєм могли зрівнятися тільки вермикомпости. У наші дні, як і раніше, свіжий гній вважається найкращим добривом, незважаючи на те, що він пригнічує багато рослин та містить шкідливі мікроорганізми й насіння бур'янів. І хоча прихильники всього нового і прогресивного стверджують, що гній не такий ефективний, як збалансовані мінеральні комплекси, що він погано пахне й підходить не всім рослинам, цей органічний продукт формує родючий шар ґрунту, натомість мінеральні добрива його тільки виснажують.

Гній застосовується не тільки в ролі добрива, але також як зв'язуюча речовина в будівництві сільських будинків. Окрім цього, з нього виробляють біогаз і папір, а в сухому вигляді гній використовують як біопаливо.

Відкрив сечовину у 1773 році французький хімік Ілер Марен Руел, виділивши певну сполуку з рідкого продукту життєдіяльності людини – сечі. Саме тому сполуку й назвали сечовиною. У 1818 Вільям Праут ідентифікував цю речовину, а в 1828 році німецький лікар і хімік Велер отримав речовину, подібну до сечовини, упарюванням ціанату-амонію, розчиненого у воді. Особливе значення сечовини в тому, що вона є першою органічною сполукою, яку синтезували з неорганічної, і з цієї події починається відлік історії органічної хімії.

Фенхель звичайний (лат. Foeniculum vulgare) є видом роду фенхель родини Окружкові (Зонтичні). У народі цю трав'янисту рослину називають кропом аптечним, або волоським. У дикому вигляді фенхель звичайний зустрічається в країнах Північної Африки – Єгипті, Лівії, Марокко, Алжирі та Тунісі; у Західній Європі, зокрема в Італії, Франції, Англії, Іспанії та Португалії; у Південно-Східній Європі – у Греції, Болгарії, Албанії та країнах колишньої Югославії. Крім того, він росте в Північній, Центральній і Південній Америці, Новій Зеландії, а також у Західній і Центральній Азії. Фенхель найлегше виявити на кам'янистих схилах, у канавах і на засмічених місцях. Культивують фенхель у багатьох країнах світу.

Перші згадки про цю рослину містяться в травниках Стародавньої Індії, складених близько п'яти тисяч років тому. Знали фенхель також у Стародавньому Китаї, де його використовували не тільки в кулінарії, а й у косметичних цілях, а в Стародавньому Єгипті вважали, що, крім смакових і цілющих властивостей, фенхель має ще й владу над злими духами. Стародавні сакси теж вірили в містичну силу фенхеля й захищали свої оселі від чаклунства пучками його трави, а греки використовували його як сечогінний, жовчогінний і абортивний засіб, а також як засіб від бліх. У своїх працях про фенхель писали Гіппократ, Діоскорид, Пліній і Авіценна. У середні віки фенхель поширився по всій Європі, і чеський лікар Маттіол, що служив при дворі ерцгерцога Фердинанда, присвятив рослині трактат «Сила та дія фенхеля». У XVIII столітті англійський парламент ухвалив виплатити аптекареві Стівенсону пристойну компенсацію за оприлюднений рецепт дуже ефективних ліків від шлункових і ниркових хвороб, які аптекар виготовив на основі фенхеля.

Як спецію фенхель використовують національні кухні багатьох країн, і європейських, і азійських. Про те, як виростити фенхель із насіння, як доглядати за рослиною у відкритому ґрунті, а також про те, які лікувальні властивості вона має, в чому користь фенхеля і кому він може зашкодити, ми розповімо в цій статті.

Солодка картопля батат, або іпомея батат (лат. Ipomoea batatas) – цінна кормова і харчова культура, вид бульбоподібних рослин роду Іпомея родини Берізкових. Походить батат із Колумбії й Перу, звідки він ще до прибуття європейців до Південної Америки поширився по всьому регіону, а також потрапив у Східну й Південну Полінезії, Вест-Індію, на острів Пасхи і в Нову Зеландію. Ацтеки називали їстівне коріння батату «камотлі» і їли в сирому, вареному та смаженому вигляді. Під час конкісти іспанці завезли батат на Філіппінські острови, звідки він потрапив у Середземномор'я, Тайвань і Японію. Сьогодні батат росте тільки в культурі. Вирощують його в субтропічних і тропічних зонах, а також у теплих районах помірної зони – наприклад, непогано росте батат в Україні, та й батат у Підмосков'ї давно вже не рідкість. Лідерами в промисловому вирощуванні батату є Китай, Індонезія та Індія.

Шпинат городній (лат. Spinacia oleracea) є однорічною трав'янистою рослиною, видом роду Шпинат родини Амарантові, хоча не так давно його відносили до родини Лободових. У дикому вигляді шпинат росте в Передній Азії, а культивувати його почали ще в Персії. Шпинат був настільки популярний в арабських країнах, що двоюрідний брат Мухаммеда ібн аль-Аввам називав його «генералом серед зелені». У середині VII століття по Великому шовковому шляху шпинат потрапив до Китаю, де його називали «перським овочем». У християнській Європі – спочатку на Сицилії та в Іспанії – шпинат став відомий приблизно в XIII столітті, але тоді вирощувалась форма рослини, сьогодні вже забута. В Італії XV століття зелений шпинат вживали в їжу під час Великого посту, а у Франції моду подавати до столу шпинат ввела італійка Катерина Медичі. З середини XVI століття в Європі вже вирощували шпинат сучасного типу: широколистий, без гіркоти і з круглим насінням.

У першій третині XX століття в США і західних країнах був пік популярності шпинату, оскільки помилково припускалося, що він містить неймовірну кількість заліза. Пригадуєте мультики про моряка Попая? Однак пізніше з'ясувалося, що заліза в шпинаті в 10 разів менше: дослідник просто забув поставити в числі кому... Ажіотаж навколо шпинату поступово вщух, проте його виробники встановили в Техасі пам'ятник морякові Попаю в подяку за популяризацію овоча.

У Росії шпинат стали вживати в їжу в середині XVIII століття, але до кінця наступного століття він так і залишався маловідомим «панським» овочем, який подавали до столу з грінками і яйцем, та й потім шпинат у Росії не зумів набути широкої популярності.

Нині ця культура найбільше затребувана в Китаї і США, причому в Америці три чверті врожаю шпинату надходить у продаж у свіжому вигляді. Обсяги споживання шпинату в США практично повернулися до показників середини XX століття. Сьогодні позиції на ринку завойовує молодий шпинат – так званий baby spinach із ніжними листочками завдовжки до 5 см.

Ревінь (лат. Rheum) – рід багаторічних трав'янистих рослин, що належать до родини Гречані. Найбільшого поширення ревінь набув у Європі та США, хоча зростає він і в Азії. Походження ревеню досить заплутане. Ця культура згадується ще в працях Педанія Діоскорида, що жив у першому столітті нашої ери. У XI-XII століттях ревінь став потрапляти в Європу з Азії через Персію. Марко Поло, який побував у тангутському царстві, стверджував, що корінь ревеню там вирощували і заготовляли у великих кількостях. У 1640 корінь ревеню стали доставляти в Англію з Китаю через Індію, й англійці вважали його кантонським, китайським або східно-індійським овочем. На територію сучасної Росії ревінь потрапив найімовірніше з Кримського півострова.

Капустяні, або Хрестоцвіті – родина, що охоплює дводольні трав'янисті однорічні та багаторічні рослини, напівчагарники й чагарники. Усього в родині близько трьохсот вісімдесяти родів і близько трьох тисяч двохсот видів. Найближчими родичами капустяних рослин є Капустоцвітні. У природі хрестоцвіті можна найчастіше зустріти в помірному кліматі північної півкулі, в Старому світі, але деякі ростуть і в тропіках, і навіть у південній півкулі. Представники родини Капустяні мають велике значення в сільському господарстві. До широко оброблюваних капустяних культур належать різні види капусти, ріпа, хрін, гірчиця, турнепс, а також деякі лікарські та декоративні рослини.

Червоний перець, гострий перець, гіркий перець або перець чилі – висушені чи свіжі плоди деяких сортів стручкового перцю (лат. Capsicum annuum), виду роду Капсикум пасльонових культур. У роду близько 30 видів. Назва «чилі» не має стосунку до однойменної країни, а походить від ацтекського слова, що означає в перекладі «червоний». Родом червоний стручковий перець із тропіків Центральної і Південної Америки, де місцеві жителі культивували його задовго до прибуття на континент європейців. Червоний гіркий перець часто плутають із чорним гірким перцем, хоча вони не є родичами і взагалі належать до різних родин. Річ у тім, що європейцям до відкриття Америки вже був відомий чорний індійський перець, тому чилі вони теж назвали перцем через його пекучість. Сьогодні червоний пекучий перець вирощують по всьому світу, але найбільше – в Таїланді й Індії.

Капуста кале, або кале, або Грюнколь, або Брунколь, або Браунколь, або кучерява капуста (лат. Brassica oleracea var. Sabellica) є однорічною овочевою рослиною, різновидом виду Капуста родини Хрестоцвіті. Це листовий овоч, що, на відміну від інших різновидів капусти, не утворює головки. Листя капусти кале нагадує кучеряве листя салату. Кале дуже схожа на дику капусту, проте достеменно її походження досі не встановлено, хоча відомо, що до кінця Середньовіччя капуста кале була в Європі одним із найпоширеніших овочів. На початку XIX століття російські торговці завезли її в Канаду, а під час Другої світової війни через високу поживну цінність кале стали широко культивувати в Великій Британії.

Ми розповімо вам про вирощування капусти кале і догляд за нею та постараємося відповісти на такі запитання:

• – коли сіяти капусту кале на розсаду;
• – як здійснюється посадка капусти кале на розсаду;
• – як виростити розсаду капусти кале;
• – як і коли проводиться посадка капусти кале у відкритий ґрунт;
• – які умови вирощування капусти кале у відкритому ґрунті;
• – які бувають сорти капусти кале для відкритого ґрунту;
• – як здійснюється збирання та зберігання цього різновиду капусти;
• – яка користь капусти кале і чи є від неї шкода.

Злаки (лат. Gramineae), або Тонконогі – найчисленніша родина рослин, до яких належать такі затребувані в сільському господарстві культури, як жито, ячмінь, пшениця, кукурудза, рис, просо, овес, цукровий очерет, бамбук, амарант та інші відомі рослини. Поширені злаки на всіх континентах, ростуть вони навіть в Антарктиді – у всякому разі, не так давно там було виявлено тонконіг однорічний. У саванах і степах злакові становлять переважну частину фітомаси. Усього ж у родині близько 6000 видів рослин.

По всьому світі картоплю заведено вирощувати з бульб, але посадка репродуктивних бульб із року в рік призводить до поступового накопичення в картоплі генетичних змін, які людському організму, м'яко кажучи, некорисні. Окрім того, з кожним роком урожай стає скромнішим, а розмір бульб меншим. Аби відновити врожайність і якість посадкової картоплі, необхідно один раз на 6-7 років оновлювати сорти, тобто вирощувати бульби з гарного насіння. Справа ця трудомістка, але якщо ви візьметеся за неї відповідально, то в подальшому обробіток картоплі буде приносити вам не тільки якісний продукт харчування, а й задоволення.

Картопля є одним з основних продуктів харчування у багатьох народів. Її значення настільки велике, що картоплю вирощують не тільки в сільському господарстві, а й на приватних городах і дачних ділянках – адже їсти картопельку, вирощену власними руками, і приємніше, і смачніше. Врожайність культури залежить від кліматичних і погодних умов, якості ґрунту і способу його обробки, якості посадкового матеріалу, своєчасності профілактичної обробки бульб і ґрунту, кількості внесених у ґрунт добрив, а також від безлічі інших чинників. Нашу статтю ми вирішили присвятити вирощуванню картоплі в умовах дачної ділянки та маємо намір висвітлити в ній такі питання:

• – терміни посадки картоплі в різні весняні місяці;
• – підготовка картоплі до посадки;
• – підготовка ґрунту до посадки картоплі;
• – посадка картоплі бульбами;
• – вирощування картоплі з насіння;
• – догляд за картоплею після посадки.

Соняшник (лат. Helianthus) – рід родини Складноцвіті, що налічує близько п'ятдесяти видів, які ростуть у природі в Північній, Центральній Америці та в Перу. Обробіток соняшника здійснювали ще індіанці, які використовували рослину для зняття болю в грудях і лікування лихоманки, пекли з неї хліб, а пилок і пелюстки рослини слугували в ті часи сировиною для пурпурно-фіолетової фарби, якою аборигени робили на тілі татуювання. Олією соняшника змащували волосся, а суцвіттями прикрашали вівтарі й храми.

Деякі види роду, що представляють олійні або декоративні рослини, в XVI столітті були вивезені в Іспанію, потім потрапили у Францію та Італію, а до кінця століття їх уже вирощували в Бельгії, Швейцарії, Німеччині, Голландії та Англії. На території України ця рослина, котра незабаром стала її народним символом, з’явилась у середині XVIII століття – спершу як декоративна культура. Сьогодні рослина соняшник є найціннішою сільськогосподарською культурою і вирощується по всьому світу.