Шефлера – представник родини аралієвих. У природі росте в тропічних поясах по всій землі. Швидкість росту середня, в кімнатних умовах зазвичай не цвіте.
Рослини на Ш
Перелік рослин на літеру Ш, які вирощують в домашніх умовах, в саду і на городі.
Шефлера – опис
Рід шефлера (лат. Schefflera) налічує до 200 видів і входить до родини Аралієві. Можна також зустріти назву Шеффлера. Росте в тропічних поясах планети.
Шефлера – невеликого розміру кущі або маленькі дерева з формою листка, типовою для розеткових рослин. Листок шефлери нагадує долоню з розчепіреними пальцями. Листок ділиться на частини – від 4 до 12. Іноді цю рослину називають дерево-парасолька, оскільки частки листка шефлери ростуть з однієї точки, що нагадує розкриту парасолю.
У кімнаті шефлера цвіте досить рідко, проте якщо це відбудеться, то квітки будуть схожі на щупальця. Але в основному рослину вирощують заради листя. Воно чудово виглядатиме у великих освітлених кімнатах. Для більшого ефекту на листя наносять рідкий віск.
Рослина шефлера (лат. Shefflera), або шеффлера, або парасолькове дерево, належить до найбільшого роду рослин родини Аралієвих, яка налічує близько 200 видів. Назву квітка шефлера отримала чи то на честь німецького ботаніка Якоба Християна Шеффлера, що жив у XVIII ст., чи то на честь польського науковця Петра Ернеста Яна Шеффлера. У природі представники цього роду є ліанами, чагарниками або деревами, що досягають у висоту двох із половиною метрів та зростають у тропіках Австралії, Південно-Східної Азії і на островах Тихого океану. У культурі затребувані деякі садові форми шефлери зі строкатим листям, шефлера в домі вирощується порівняно недавно. Це екзотична рослина-релаксатор, вона вбирає негативну енергію, як губка, та насичує повітря киснем і підвищує його вологість.
Шеффлера (лат. Schefflera) – рід тропічних чагарників, ліан і дерев з родини аралієві. Названий Карлом Ліннеєм на честь друга, німецького ботаніка Якоба Християна Шеффлера, який жив у 18 столітті. Налічує до 200 видів. Є родичкою женьшеню, хоча про її цілющі властивості нічого не відомо. Зустрічається в тропічних районах у всьому світі. У природі росте до шести метрів у висоту, в кімнаті може вирости до двох метрів. Квітникарів приваблюють красиве, блискуче листя шеффлери.
Шипшина (лат. Rosea) – рід рослин родини Розові, що має безліч культурних форм під назвою Троянда. За різними даними налічується від 400 до 500 видів шипшини і до 50000 її культурних сортів та гібридів. Про видове розмаїття рослини писали ще Геродот, Теофраст і Пліній. В епоху Відродження класифікація шипшини зводилася до поділу на дикі та культурні види за кількістю пелюсток у квітках, проте вже Карл Лінней звернув увагу на труднощі класифікації через гібридизацію троянд. Сьогодні ніхто не може точно сказати, скільки видів шипшини існує в природі. Поширені шипшини в субтропічній і помірній зонах північної півкулі, але іноді зустрічаються і в районах із тропічним кліматом. Зростає троянда шипшина поодиноко або групами в хвойних підлісках та на узліссях листяних і змішаних лісів, у рідколіссі, уздовж джерел і річок, на вологих луках, глинистих і скелястих берегах, на рівнинах і на висоті до 2200 м над рівнем моря.
Шовковиця (лат. Morus), або тутове дерево, або шовкун – листопадне дерево, яке належить до роду родини Тутові і за даними з різних джерел налічує від 17 до 24 видів . Поширені представники цього роду в субтропічному та помірному поясі Північної Америки, Африки й Азії. Листя шовковиці білої – одного з найпопулярніших видів роду – є джерелом харчування личинок тутового шовкопряда, лялечки яких використовують для виробництва натурального шовку. У Росії шовковиця була відома вже при Івані Грозному – спеціально створена шовкоткацька мануфактура виробляла ніжну тканину для царського двору, а Петро I через високі цінності дерева заборонив його вирубування на території держави. Вельми цінною вважається пружна, щільна і важка деревина тутового дерева – в Середній Азії з неї виготовляють музичні інструменти, вироби, бочки.
Шпинат городній (лат. Spinacia oleracea) є однорічною трав'янистою рослиною, видом роду Шпинат родини Амарантові, хоча не так давно його відносили до родини Лободових. У дикому вигляді шпинат росте в Передній Азії, а культивувати його почали ще в Персії. Шпинат був настільки популярний в арабських країнах, що двоюрідний брат Мухаммеда ібн аль-Аввам називав його «генералом серед зелені». У середині VII століття по Великому шовковому шляху шпинат потрапив до Китаю, де його називали «перським овочем». У християнській Європі – спочатку на Сицилії та в Іспанії – шпинат став відомий приблизно в XIII столітті, але тоді вирощувалась форма рослини, сьогодні вже забута. В Італії XV століття зелений шпинат вживали в їжу під час Великого посту, а у Франції моду подавати до столу шпинат ввела італійка Катерина Медичі. З середини XVI століття в Європі вже вирощували шпинат сучасного типу: широколистий, без гіркоти і з круглим насінням.
У першій третині XX століття в США і західних країнах був пік популярності шпинату, оскільки помилково припускалося, що він містить неймовірну кількість заліза. Пригадуєте мультики про моряка Попая? Однак пізніше з'ясувалося, що заліза в шпинаті в 10 разів менше: дослідник просто забув поставити в числі кому... Ажіотаж навколо шпинату поступово вщух, проте його виробники встановили в Техасі пам'ятник морякові Попаю в подяку за популяризацію овоча.
У Росії шпинат стали вживати в їжу в середині XVIII століття, але до кінця наступного століття він так і залишався маловідомим «панським» овочем, який подавали до столу з грінками і яйцем, та й потім шпинат у Росії не зумів набути широкої популярності.
Нині ця культура найбільше затребувана в Китаї і США, причому в Америці три чверті врожаю шпинату надходить у продаж у свіжому вигляді. Обсяги споживання шпинату в США практично повернулися до показників середини XX століття. Сьогодні позиції на ринку завойовує молодий шпинат – так званий baby spinach із ніжними листочками завдовжки до 5 см.