Абелія – опис
До роду абелія (лат. Abelia) входить більше 30 видів рослин. Названо рід було на честь відомого лікаря К. Абеля, який працював в ХІХ столітті в Китаї.
Абелія – стійка рослина. Залежно від виду бувають як вічнозелені, так і листопадні чагарники або невисокі деревця. Листя у абелії розташовується супротивно на коротких черешках, квітки запашні – лійкоподібні або схожі на дзвіночки, кріпляться на верхівці рослини на пазушних квітконосах. Плоди невеликі, мають тільки одну насінинку, шкірясті на дотик. У природі абелія виростає заввишки до 4 м.
Найчастіше цей рід вирощують або в оранжереях, або у великих просторих кімнатах. Вид абелія корейська (Abelia coreana) спокійно вирощують у середній смузі Росії.
Абрикос звичайний (лат. Prunus armeniaca) – вид плодового дерева роду Слива родини Розові. Науковці досі точно не знають, звідки взявся абрикос. Одні вважають, що з району Тянь-Шань у Китаї, інші впевнені, що батьківщиною рослини є Вірменія. У всякому разі, до Європи абрикос потрапив саме з Вірменії: існує версія, що Олександр Македонський привіз його до Греції, а звідти дерево потрапило до Італії, проте документальних підтверджень цьому немає. На територію Росії абрикос було завезено із Західної Європи в XVII столітті, а в Україну і на Кавказ він потрапив із Середнього і Близького Сходу. На перське походження абрикоса вказує назва «жерделі», поширена в той час на теренах України. У Росії абрикос теж іноді називали «жерделі», а ще «жовтосливник» і «морель».
Абутилон (лат. Abutilon) – «той, що дає тінь», або просто кімнатний клен, отримав свою назву за схожість його листя з листям клена. Ще його називають «канатником», тому що в Індії волокниста маса абутилона використовується для виготовлення мішковини і канатів. Abutilon Mill (рід абутилон) налічує близько 100 видів чагарників родини Мальвових у тропічних і субтропічних поясах Землі.
Рід агапантус (лат. Agapanthus) налічує п'ять видів і входить до родини або Цибулеві, або Лілійні (залежно від джерела). Ця трав'яниста багаторічна рослина живе біля морського узбережжя на сухих схилах Капської провінції в Південній Африці.
Рослина агератум (лат. Ageratum) належить до роду родини Айстрові. Представники його зустрічаються переважно в Північній і Центральній Америці, а також у Східній Індії. Назва рослини походить від латинського ageratos, що означає «нестаріючий», і справді – агератум дуже довго зберігає свіжість у зрізці. В Європі агератум набув поширення в XIX столітті. Вирощують його в садах заради пухнастих квіток, схожих на помпончики, зібрані в щільні суцвіття найчастіше блакитної палітри відтінків, до того ж він зовсім невибагливий у догляді. Налічує агератум близько 60 видів.
Аглаонема (лат. Aglaonema) належить до родини Ароїдні та налічує 20-50 видів. Мешкає рід у дощових лісах тропічної частини Нової Гвінеї, Малайського архіпелагу і в Південно-Східній Азії вздовж річкових берегів на рівнинах і в нижній смузі лісів.
Тому, хто зібрався вирощувати в саду аґрус, треба буде розв'язати відразу кілька важливих питань: яким сортам аґрусу віддати перевагу, в якому місці виділити ділянку для чагарнику, коли садити аґрус – навесні чи восени, а для тих, хто має намір здійснити посадку в осінню пору, актуальним постане питання, як доглядати за аґрусом восени після посадки. Поставитися до виконання цих завдань потрібно відповідально, оскільки на одному місці при гарному догляді кущ аґрусу може рости і плодоносити до 40 років, приносячи щорічно до 10 кг ягід.
Аґрус звичайний (лат. Ribes uva-crispa), або відхилений, або європейський – вид, що належить до роду Смородина родини Аґрусові. Родом ягода аґрус із Північної Африки та Західної Європи, в дикому вигляді також зростає в Середній і Південній Європі, на Кавказі, в Середній Азії і Північній Америці. Уперше аґрус описав Жан Рюель 1536 року у книзі «De natura stirpium». В Європі про аґрус стало відомо у XVI столітті, а вже в XVII він став в Англії настільки популярною ягідною культурою, що почалася активна селекційна робота, результатом якої стала поява кількох сортів аґрусу, а до XIX століття їх налічувалися вже сотні. Водночас за роботу взялися й американські селекціонери, яким вдалося вивести гібриди аґрусу, стійкі до захворювання на борошнисту росу – головного ворога рослини. Зараз аґрус вирощують майже в усіх садах світу. У нас цю ягоду називають північним виноградом.
Аґрус звичайний (лат. Ribes uva-crispa), або відхилений, або європейський – вид рослин родини Аґрусові, вперше описаний Жаном Рюелем 1536 року. Батьківщина аґрусу – Північна Африка і Західна Європа, але нині він набув поширення по всьому світу. У дикій природі аґрус звичайний росте на схилах гір і в лісах, ставши родоначальником багатьох культурних сортів, вирощуваних у садах. Аґрус поряд із такими ягідними культурами, як смородина і малина, є одним із найпоширеніших у наших садах ягідних кущів. Сьогодні налічується близько півтори тисячі сортів аґрусу. Його плоди містять корисні для людського організму кислоти, цукри і вітаміни, тому його як вживають у сирому вигляді, так і використовують для приготування киселів, варення, мармеладу і вина. Затребуваний аґрус і в медицині.
Аденіум (лат. Adenium) належить до родині Кутрових. Рід налічує приблизно п'ять видів рослин. Мешкає цей сукулент у Південній і Центральній Африці.
Рослина адіантум (лат. Adiantum), або адіант – рід папоротей монотипної родини Птерисові, що налічує близько двохсот видів. Назва рослини складається із заперечливої частки «a» (не-, без-), друга частина слова в перекладі із грецької означає «зволожувати», «змочувати». Склавши значення цих слів, можна трактувати назву «адіантум» як «рослина, що не промокає» – і справді, листя рослини має властивість відштовхувати вологу, залишаючись сухим. Квітка адіантум росте переважно у тропіках – у Східній Азії і південноамериканських Андах, полюбляючи поживні вологі ґрунти, характерні для скель поблизу джерел і водоспадів. Відомий адіантум ще з часів Плінія Старшого, автора «Природної історії», який згадував рослину у своїх працях. У культурі це одна із найпопулярніших декоративних папоротей, яка вирощується як в оранжереях, так і в якості кімнатної рослини. Окрім високих декоративних якостей, адіантум має цілющі властивості, про які ми теж розповімо.
Азалія – справжня красуня, примхлива та вимоглива. Як приручити цю квітку та змусити азалію цвісти, розкаже ця стаття. Отже, особливості догляду за азаліями в кілька банальних запитаннях та відповідях спеціалістів.
Азалія (лат. Azalea) – загальна назва деяких гарноквітучих видів роду Рододендрон, які раніше виділяли в окремий рід родини Вересові. Власне, це ті ж рододендрони, тільки кімнатні. У природі налічується близько 350 представників азалії, але в кімнатній культурі вирощують тільки два види.
Азалія – одна з найкрасивіших кімнатних квіток, найпоетичніші серед квітникарів порівнюють квіти азалії з пачками балерин. Практично увесь рік різні сорти рододендронів (азалій) радують своїх власників ніжним і водночас яскравим цвітом. Але дуже часто отримавши азалію в подарунок, ми не встигаємо навіть налюбуватися красунею, як вона гине... 
Азаріна (лат. Asarina), або маурандія (лат. Maurandia) – кучерява багаторічна квіткова рослина родини Подорожникові, але деякі джерела відносять азаріну до родини Ранникові. У роду близько 15 видів. Походить рослина з Мексики, Каліфорнії й середньої частини США, проте, починаючи з XVII століття, популярність азаріни зросла настільки, що вона поширилася по всіх континентах. В умовах середньої смуги багаторічна ліана азаріна вирощується як однорічник. Використовують її насамперед для вертикального озеленення.
Азіміна, або пау-пау чи папая (лат. Asimina) – рід квіткових рослин родини Аннонових, що налічує 8 видів, поширених переважно в природі США. Азіміну називають також банановим деревом або американською папаєю (пау-пау), оскільки плоди всіх трьох рослин мають між собою деяку схожість. Заради цих їстівних плодів у садах вирощується вид азіміна трилопатева, або азіміна трилобіт (Asimina triloba), введена в культуру в 1736 році. Вирощують її в регіонах із теплим кліматом, наприклад, в Італії, Франції, Японії та Іспанії. Зростає азіміна і в Україні, переважно в її південних районах. Азіміна в Росії зустрічається здебільшого в Краснодарському та Ставропольському краї, хоча відомі випадки її успішного плодоношення і в Оренбурзі. Окрім смакових якостей, що заслуговують на визнання, цікавість викликають також лікувальні властивості азіміни.
Асістасія (лат. Asystasia), або азістазія – рід квіткових рослин родини Акантові, який налічує за різними джерелами від 20 до 70 видів, що виростають у Південній Африці й Океанії, а також у районах із тропічним кліматом Азії. У культурі зустрічається тільки два представники роду.
Аїр (лат. Acorus) належить до родини Аїрні і – залежно від джерела – налічує від 2 до 6 видів. Звичне середовище існування – уздовж річкових берегів і на берегах інших водойм із мулистим ґрунтом на Кавказі, в Середній Азії і Сибіру, в Європейській Росії.
Аїхризон (лат. Aichryson), або дерево кохання, належить до роду сукулентних рослин родини Товстолисті, що ростуть у тріщинах скель на Азорських і Канарських островах, на Мадейрі, в Марокко та Португалії. У роді п'ятнадцять видів, представлених трав'янистими однорічниками і багаторічниками, а також напівчагарниками. Назва «аїхризон» утворена з двох грецьких слів: ai – «завжди» і chrysos – «золотий». Рослина аїхризон дуже схожа на грошове дерево.
Хеномелес японський (лат. Chaenomeles japonica), або айва японська – вид квіткових дводольних рослин роду Хеномелес родини Розові. Батьківщиною виду є Японія, хоча рослина широко вирощується також у Китаї та Європі. Родова назва дослівно перекладається з грецької як «розколоти яблуко».